Дмитро Васильєв розповідає як полюбив Франківськ та став фотоактивістом

Дмитро Васильев називає себе фотографом-активістом. Бо любить відчувати на собі відповідальність та не уявляє життя без фотографії. Протягом двох тижнів одинадцятикласник  родом із Луганська проходив стажування в івано-франківській «Молодіжній організації «СТАН». За цей час Дмитро ознайомився з методами оперативної зйомки та редагування, встиг випробувати як фоторепортер. А найголовніше, став справжнім дослідником, який полює на унікальні місця у Франківську, аби ті увійшли до альтернативного гіда містом. (Двомовний путівник буде виданий незабаром, він розповість про культурне різноманіття  Івано-Франківська через історії людей, котрі живуть у ньому).

Навчальний візит Дмитра Васильєва відбувся завдяки проекту   «Сприяння діалогу та примиренню в регіонах України», який реалізовує ГО «Молодіжна організація «СТАН» за фінансової підтримки National Endowment for Democracy.

 

Тож, які захоплення має  фотоактивіст Дмитро Васильєв? 

Те, чим я займаюся, чим планую займатися далі – фотографування. Мене це завжди захоплює: у якийсь момент зловити та закарбувати емоції людей. Крім того, сильно подобається дизайн, як одягу, так і інтер’єру. Дуже хотів би вивчити англійську мову та багато подорожувати. Останні чотири місяці, коли я почав  їздити містами України, у Польщу, у цьому русі я відчув, що живу.

Я знаю, у свої 17 ти мав досвід жити у кількох українських містах. Розкажи, в яких саме.

У 2014 році переїхав з Луганська у Виноградів, відомо чому, бо почалася війна. Перший переїзд був для мене настільки складним!  Я дуже не хотів йти в школу в Закарпатті. Для мене це було так страшно: як мене приймуть – новенького,  тим більше з того краю – зі Сходу.  Розумів, що до цього деякі люди ставляться не зовсім позитивно. Але мої однокласники зустріли мене привітно, кожен підійшов познайомитися. У Виноградові прожив і провчився рік. Потім переїхав до Києва – ще півтора роки  прожив-провчився.  Звідти в Сєверодонецьк: луганська область, але територія України. Вже більше ніж пів року я живу там.

Часто згадуєш про Луганськ?

Вважай, 14 років життя я прожив у Луганську. Багато було яскравих емоцій пов’язаних з цим містом. Там я ходив на різні секції. Якщо порівнювати його з рештою міст, у яких я мав жити, так, це мій рідний край! Дуже прикро, що так все відбувається, що не можу поїхати туди зараз.

…Київ – це Київ. Велике місто, багато можливостей. Таке велике, що аж некомфортно. Виноградів – чудове місто, але до нього не лежить душа. Так само з Сєверодонецьком.  Відверто кажучи, не знаю, чи зміг би розвиватися в цих містах. Якщо взяти, на приклад, Івано-Франківськ – чисте місто, молодіжне, тут є безліч можливостей і мені комфортно тут.

Розкажеш детальніше про свою місію в Івано-Франківську, чому ти тут?

Це ціла історія! Все почалось з освітнього візиту до Польщі, який теж організовував «СТАН».  З Польщі я повертався додому через Київ. Мав кілька вільних годин перед потягом. Мама подзвонила, сказала, що «СТАН» проводить спільний стіл до Дня миру в центрі. Підійшов, коли все майже завершилось, познайомився з командою. Пам’ятаю, ще потім поїхав допомагати стільці відвозити після акції (усміхається). Потім ми списалися з Ксюшею (Ксенія Янко – медіа-представниця ГО «МО «СТАН»). Вона розповіла, що є така нагода поїхати у Франківськ, постажуватися, познімати осіннє місто для гіду. І ось я тут.

Як дослідник культурного простору Івано-Франківська можеш виокремити кілька популярних, або навпаки незвичних місць, які люблять франківці?

Серед найпопулярніших, стометрівка. Тут кого тільки немає, художники, музиканти… Є у місті круті мурали, на тлі яких просто хочеться зробити фотосесію. На приклад, кольорові кола, але про них знає небагато навіть серед місцевих.

Що сподобалось саме тобі?

Мені найбільше запала в душу стометрівка – тут можна кого завгодно зустріти. Двори зі своєю особливою атмосферою. Дуже сподобався Urban Space, його стрітовий дизайн.

Що було найскладніше у роботі над гідом?

Мені як фотографу було найбільш неприємно, коли ти знімаєш, а люди кричать : «Не маєш права!», «Тобі потрібен дозвіл!».  Хвилиночку, йдеться про зйомку в публічному просторі, навіщо кидатись такими словами.  Але це напевно не тільки у Франківську.

Бували й зовсім протилежні реакції. Добродушні жіночки на ринку, бачачи, що я фотографую поривалися розкладали переді мною товар, питалися «Як покласти, щоб було красивіше». Я вмовляв їх: «Не потрібно! Все і так чудесно». А вони, все клопотали, стараючись допомогти.

Як змінило тебе стажування? Можеш порівняти себе два тижні тому і тепер?

Їхав я сюди з великим натхненням, вчитися, фотографувати, бути частинкою команди СТАНа. І дійсно, тут я відчув командний дух. Приємно, що поруч люди готові взятися за тебе – порадити, навчити, допомогти. Звісно, тут я отримав багато практичного досвіду фотозйомки, почав  працювати з фоторедакторами. Отримав досить великий об’єм інформації, який, можна сказати розширив світобачення. Зокрема, це стосується «Інтеркультурної лабораторії».

На подіях , які я фотографував, підіймалися найактуальніші, найважливіші питання. Люди з різних, країн, континентів спілкувалися між собою та вирішували спільні для них усіх проблеми. Все що відбувалося у цьому офісі, у цьому місті здається мені мегаважливим! Я повертаюсь в Сєверодонецьк з такою бурею емоцій, із досвідом та наснагою будувати щось нове.