“Доки переселенці не отримають права голосувати за місцеву владу, рівності не буде” — інтерв’ю з Олесею Архіповою. Частина 2.

Олеся Архіпова переїхала з Макіївки(Донецька область) до Івано-Франківська в 2014 у зв’язку з російською агресією на Донбасі. У наступні кілька років вона стала однією з тих активних переселенців_ок, завдяки яким образ громадського_ої активіста_ки в Івано-Франківську зазнав глибинних трансформацій, у публічному просторі почали актуалізуватись питання недискримінації, боротьби з ксенофобією, рівних можливостей. Сьогодні Олеся є тренеркою і фасилітаторкою із таких тем як права людини, гендерна рівність, критичне мислення, громадянська освіта. Говорить, що звикла до нового дому, інтегрувалася, але “жакет переселенки” не знімає. Хоч разом із ним щоразу доводиться одягати стереотипи й упередження, які існують у суспільстві щодо переселенців.

Про стереотипи, упередження, культурну й правову нерівність, з якою стикаються переселенці_ки ми поспілкувалися з Олесею під час навчального візиту учасників_ць проекту “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті” до Херсона та Мелітополя. Проект “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті” реалізує Молодіжна організація СТАН за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). 

Розкажи трохи про те, чим займається ДОМ 48.24, яка історія цієї організації?

Я зараз не є активною членкинею організації. Залишаюсь засновницею, але в операційній діяльності участі не беру. Можу розповісти із чого все починалося, тільки, мабуть, треба почати трохи здалеку. 

Перші півроку мого життя у Франківську, я взагалі не мала знайомих тут. Я розуміла тоді, наскільки дорослій людині важко познайомитись. У тебе є робота і все. Окей, ти ще їздиш на автобусі, ходиш у кафе, але ж не сядеш поруч із якоюсь компанією, не скажеш: “О, привіт, чуваки! Я бачу вам тут весело. Можна я потусуюся з вами?” Можливо, сьогодні я б так сказала, а тоді точно ні. В інших переселенців теж виникали схожі проблеми. Тому ми шукали одне одного в Фейсбуці. У нас була група, де ми спілкувались. Просто спілкувались, зустрічалися час від часу. А потім назрів момент, коли ми вирішили, що маємо вже щось робити, аби місцеві сприймали нас на рівних. Я написала про це пост у групі й відтоді ми почали думати про створення громадської організації. Ми не знали, що конкретно вона має ця організація. Нам було головне, щоб вона займалась чимось класним, щоб усі у Франківську побачили, що переселенці класні, що вони не тягар, а навпаки підсилення для міста

Так було створено Д.О.М.48.24. Мене, Сергія Никонорова та Наталю Вишневецьку вибрали до правління організації і ми почали працювати. Робили все, що можна: Робоклуб, театральний фестиваль, тренінги з активізму, еко-проекти. Було важливо не що робиться, а хто це робить. Цими подіями, проектами, ініціативами ми поступово вибудовували позитивний образ переселенця. 

Ти раніше запитувала мене: “Ви так багато всього робили, невже нічого не змінилося?”. Справа в тому, що хороша новина живе не так довго як погана. Якось трапився випадок: одна з переселенок, котра до того ж займалась активізмом та волонтерством, вкрала телефон. Новина про крадіжку миттєво розлетілася по ЗМІ із заголовками в стилі “Переселенка-активістка вкрала телефон”. Наступного ранку ми прокинулися ніби в іншому світі. Було таке відчуття, що ми увесь цей час будували картковий будиночок, аж ось дмухнув вітер, і цей будиночок впав.

 І таких випадків ми мали багато. Тому руйнування стереотипів —  це дуже кропітка робота. Ми постійно доводимо, що один випадок це не всі, але коли про цей один випадок знають всі, коли про нього поговорили в усіх соцмережах, доводиця стиснути зуби і починати робити все спочатку.

На одному з тренінгів, пригадую, ти говорила, що одним із негативних факторів, які впливають на інтеграцію переселенців сьогодні є те, що вони не мають права обирати місцеву владу в громадах, у яких живуть. Можеш розповісти про цю проблему докладніше?

Це саме про системний рівень проблеми. Доки переселенці не отримають права голосувати за представників місцевої влади, рівності не буде. Сьогодні ситуація така, що переселенці платять податки, достатньо великі, але не мають жодної можливості впливати на життя свого міста. Справа навіть не в тому, чи підуть ці люди на вибори. Право обирати місцеву владу потрібно переселенцям у першу чергу для того, щоб локальні політики орієнтуватись і на їхні потреби теж. Бо як це працює? Люди, які приймають рішення, помічають лише тих, хто може за них впливати. А як ми можемо вплинути на програми, з якими політичні діячі підуть на вибори, якщо ми навіть не маємо права голосу? Чи будуть до переселенців ставитись як до рівних у суспільстві, якщо між нами і місцевими немає рівності у правовій площині? На мою думку, надання переселенцям права обирати представників місцевих органів влади забезпечить дійсну рівність, а не її видимість на культурному.

Є піраміда владних відносин, що складається з індивідуального, культурного та системного рівнів. Зараз на індивідуальному рівні багато переселенців інтегрувалися.  Вони не відчувають упереджень. Багато з них навіть не вважають себе переселенцями.

На культурному рівні теж спостерігаємо певні зрушення. Стереотипи не зникають, але трансформуються. Повістка бідності вже не на часі, але лишилась повістка “вони чужі”: у них інший менталітет, щось незрозуміле з мовою і взагалі не зовсім вони українці… Намагаємося з цим працювати. 

А от на системному рівні ще майже нічого не зроблено. Є зрушення щодо процедури купівлі квартир, але їх майже неможливо застосувати. Є інші позитивні зміни. Тільки от вони не впливають на ситуацію кардинально.

А хто ініціює зміни?  Самі переселенці, які змогли зайняти певні пости, або люди,  в яких є привілей не бути переселенцем?

Здебільшого, це люди в яких є привілей не бути переселенцями, а також низка правозахисних ініціатив, що займаються цією темою. Серед них “Восток-SOS”, “Програма Радників”, “Театр для діалогу”. 

Загалом, дуже мало переселенців працюють в органах влади, бо по-перше, не багато з них пішли в політику, а по-друге, вони не мали великої народної підтримки. Є поодинокі випадки, коли депутатами місцевих рад ставали переселенці. В Івано-Франківській області не знаю таких прикладів. Знаю в Луцьку і Турійську Волинської області. Знаю, що на ці місцеві вибори готуються йти дуже багато активних переселенців і переселенок. 

Які кроки ми можемо робити щоб поліпшити ситуацію з репрезентацію переселенців в органах влади принаймні на місцевому рівні?

Це цікаве питання, бо воно одразу відсилає нас до іншого: хто має забезпечити репрезентацію. Я думаю, щоб процес ішов швидше то він має йти знизу, але отримувати певну підтримку згори. З одного боку, ми можемо спробувати піти на місцеві вибори як кандидати і якщо нас оберуть, представляти інтереси в тому числі переселенців. З іншого боку, важливо вести інформаційну кампанію, що переселенці мають отримати право обирати владу на місцях. І це складне питання, що має відбутися першим. Чи ми спочатку надаємо право голосу переселенцям, і тоді переселенці мають змогу обирати людей, які захищатимуть саме їх інтереси, чи ми ведемо кампанію серед місцевих мешканців, доводячи, що інтереси переселенців мають бути представлені, бо якщо якась суспільна група не “залишається в тіні”, це сповільнює розвиток всієї громади.

Зміни можуть ініціювати як представники влади, так і низові активісти, що говорять від імені громади. Але щоб пришвидшити їх варто діяти і на індивідуальному, і на культурному, і на системному рівні.

На індивідуальному рівні в людей, які бачать та відчувають на собі нерівність має з’явитись впевненість  у тому, що вони можуть і повинні йти у владу щоб репрезентувати інтереси усіх переселенців у Франківську.  На культурному рівні у суспільства має з’явитись розуміння, що така репрезентація потрібна. І на системному рівні мають виробитись певні правові механізми, через які переселенці зможуть задовольняти свої потреби..

Це цікаве питання яка мотивація має бути у франківців, львів’ян мешканців інших міст адвокувати інтереси переселенців якщо вони ними не є?

Звісно не кожен повинен адвокувати інтереси переселенців. Але має бути розуміння, що “нелегалізована” суспільна група все одно присутня у суспільстві. Та доки вона не має легального статусу (ми її не бачимо, не рахуємось із її потребами) ми не можемо її контролювати.  Як тільки ми її “легалізовуємо”, ми, по-перше, можемо бачити всі процеси, які у ній відбуваються, по-друге, можемо на них впливати… По-третє, і мабуть це найголовніше, допомагаючи цій групі реалізувати її права і потреби, ми захищаємо власні. Потреби переселенців і громад, у яких вони зараз живуть, дуже часто перетинаються. І коли ми бачимо, що у переселенців виникають певні труднощі у задоволенні своїх потреб, не ігноруємо, не відмежовуємось, а вирішуємо ці проблеми, вигоду отримує вся громада. На приклад, отримати медичну допомогу раніше можна було лише за пропискою. Це було гіпернезручно, адже багато українців не живуть там, де прописані. Хтось вчиться, хтось працює в іншому місті. Але чи заявляли вони про свої потреби? Ні. Це виглядало так: якщо тобі потрібна меддопомога ти мусиш відпрошуватися з роботи, їхати в інше місто. І люди це робили. Відпрошувалися, їхали, або просто забивали на своє здоров’я. Тільки коли виникла проблема з переселенцями, коли у Франківську, Києві, Львові з’явилися люди, котрі не можуть поїхати у місто, де прописані за медичною медичну допомогу — бо їхні міста окуповані, цю норму скасували. Таким чином вирішилась проблема не тільки переселенців, а й великої кількості українців із неокупованих територій.  

Переселенці стали своєрідним лакмусовим папірцем: на їх прикладі стало видно, які проблеми в принципі є у суспільстві. Але нічого незвичайного в тому немає. Так працює не тільки з переселенцями, а з будь-якою “невидимою” соціальною групою. Якщо ми її не бачимо, якщо ніяк не реагуємо її проблеми, то в такий спосіб даємо пасивну згоду на утиски наших прав. Як тільки ми починаємо помічати цю групу, комунікувати про її потреби, робити додаткові дії, то вся громада одразу починає отримувати якісніші послуги від держави. Чому це так працює? Бо лише ті групи, для яких ця потреба є критично гострою, готові відстоювати її. Фактично, вони говорять про наші потреби замість нас. Тільки коли ми чуємо всіх і враховуємо потреби всіх, ми можемо в повній мірі реалізовувати власні права. 

Інтерв’ю створене в межах проекту “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті”, який реалізує Молодіжна організація “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю Молодіжної організації “СТАН” та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.