“Я не можу уявити людини, яка б не стикалася з жодною формою насильства” — Анна Андрієвська.

Більше 10 років тому Анна Андрієвська жила в Києві. Із 2005 по 2008 рік працювала фоторепортеркою в “Українській правді”. Про цей період розповідає, як про часи пригод. Згадує, як із журналістами проривались туди, куди не пускали колег з інших видань. А ще як її фотографіями тролили Ганну Герман за несмак у виборі одягу. 

Аннина подорож з Києва в Івано-Франківськ через Вашингтон розпочалася у 2012 і в якомусь сенсі триває до сьогодні. Є речі, до яких вона все ще намагається звикнути, є речі, які намагається змінити. 

Ми поспілкувалися з Анною незадовго до проектного модулю освітньої програми “Social entrepreneurship”, у якій вона взяла участь цього літа. За її словами, програма стала для неї першим кроком до цілі — відкрити спортзал для жінок, котрі постраждали від насильства. 

Повага та довіра в околицях Вашингтону

У Штатах я прожила рік і 4 місяці, із січня 2012 по травень 2013. На той час вже не працювала в “Українській правді”. Мій тодішній чоловік отримав стипендію на навчання за Програмою імені Фулбрайта, а ми, я та двоє наших синів, вирушили з ним. Старшому Яромиру на той час було 5 років, молодшому, Юрію — тільки 3.

Я б залюбки сама повчилася в Америці, але була максимально занята дітьми. На власну освіту не було ні часу, ні сил. Хіба що курси англійської. Почала на них ходити, бо важко було адаптуватись до повністю англомовного середовища. Зі мною вчились люди з Камеруну, Китаю, Туреччини, Мексики. Зі Східної Європи я була одна. За час навчання у нас було кілька вечірок, де ми могли неформально поспілкуватись. Найяскравіше пам’ятаю вечірку з нагоди випускного. Кожен мав принести страву зі своєї національної кухні. Хтось приніс смажені банани, при чому не солодкі, а солоні, хтось ще якісь нетипові речі, про існування яких я навіть не здогадувалась. Було дуже круто і дуже смачно. 

Жили ми в околицях Вашингтону, адміністративно, у штаті Меріленд, але, фактично, це була зелена гілка метро, тобто майже Вашингтон. Приватні будинки, усе дуже кіношного вигляду. Звісно, є неблагополучні райони, але загалом, відчуваєш безпеку й довіру до світу. Немає відчуття, що тебе на кожному кроці обмануть, ошукають, обважать. Люди ніби дуже індивідуалізовані, поважають твою власність і простір, але, водночас, дуже відкриті, пропонують допомогу навіть незнайомцям.

Якось зі мною трапився випадок, коли я їздила в Нью-Йорк погуляти. У мене були такі моменти, коли я тікала від дому, від дітей, їхала кудись і просто блукала містом. Під час однієї з прогулянок я зупинилась біля входу в метро на Манхеттені. Це був кінець робочого дня, коли натовп людей зі своїх офісів суне “живою стіною” крізь вхідні двері метрополітену. А тут стою я, навіть не зі смартфоном, а з роздруківками гугл-карт, де стрілочками намальовано, куди мені йти. Стою і намагаюсь розібратись, а з цього потоку винирює людина, виймає навушник з вуха та питає, чи потрібна мені допомога. Тобто хтось біг собі з роботи на метро, але побачив незнайомку, очевидно туристку з картою, і вирішив допомогти. Наче дрібниці, але показові. Там, взагалі, як я помічала, толерантно ставляться до іноземців, мігрантів, туристів. 

Повернення додому (?)

6 років минуло, відтоді як я повернулась до України. Але моя адаптація триває досі. Є речі, до яких вже  не звикну ніколи. Це й про інфраструктуру і про спілкування з людьми. Я і раніше щось подібне помічала, але не думала, що може бути інакше. Коли люди за тебе вирішують, як ти маєш жити, дають поради, про які ти не просила. Наприклад,  поки ми ще були одружені з моїм колишнім чоловіком, мене дуже діставало питання: “А коли дівчинка?” Ми вже на той час мали двох синів і навіть не друзі, а сторонні люди говорили: “Вам треба дівчинку”, наче ми питали їхньої думки. Або коли я зробила тату з картою метро, теж багато хто запитував, чому не метелики, чому не квіти.

Найважчий період був одразу після мого повернення з США у Яремче. Загалом, це добре що в Яремче, а не в Київ. Природа, гори, я завжди могла десь собі пройтися, побути наодинці. У Києві було б важче. Але тоді мені не хотілося навіть виходити з квартири, не хотілося стикатися ні з людьми, ні з самим містом, яке було просто не пристосоване до того, що в ньому живуть мами з візочками, люди з інвалідністю. Жодних пандусів або інших елементарних зручностей, які дозволили б маломобільним групам почуватись такими ж членами суспільства. 

“Орвелівщина” у Франківській школі

Ще один контраст, який я відчула після приїзду, і в Яремче, і дещо пізніше у Франківську, був пов’язаний із вихованням дітей. Живучи в Штатах, я спостерігала як американці говорять з дітьми на дитячому майданчику. З ними говорять на рівних із повагою. Там батьки майже не обмежують дітей у їхньому просторі. Їх не смикають зайвий раз, говорячи: “Будь чемний”, “Не бігай”, “Не кричи”, — як це звикли робити українські батьки. Відповідно, діти ростуть вільнішими й більш вільно почуваються в дорослому житті.

Своїх дітей намагаюсь виховувати так само. Хоча все рівно інколи ловлю себе на цих патернах ідіотських, але помічаю, що мої сини вже інші, вони вже не вписуються у місцевий контекст. 

Старший, наприклад, вчився рік в одній із престижних шкіл міста. Ми його звідти забрали через головні болі, які в нього були останні 2 місяці. Перед тим обходили багато лікарів, та жоден лікар не міг чогось конкретного сказати, окрім того, що це реакція на стрес. Попри те, що цей навчальний заклад має добру славу, його випускники отримують високі бали ЗНО, їдуть вчитися за кордон, там така атмосфера, що й у дорослої людини голова заболіла би. Я це називаю “орвелівщиною”: дисципліна заради дисципліни, система заради системи, що там думає, що відчуває дитина нікого не хвилює. Якийсь дивний мікс із  залишків радянської системи, цієї боротьби з інакодумцями, та релігійного світогляду. Яскравий приклад, коли директор особисто виходить вранці до гардеробу і кричить на дітей, які не встигають перевзутись, щоб бігти на ранкову молитву. 

Із ранковою молитвою окрема історія. Мої діти в один момент вирішили, що вони не вірять в Бога, а вірять в науку. Старший хімією цікавиться і математику дуже любить. У попередній школі конфліктів на цьому грунті не виникало. На приклад, якщо ми відмовлялись від першого причастя, там говорили: “Окей!”. Якщо був якийсь осуд, то це йшло від когось із батьків, бо ми все ж таки були білими воронами у Франківську й напевне ними лишаємось. У цій новій школі, коли я підійшла до класної керівниці, пояснила, що мій син не вірить у Бога та запитала, чи мусить він приходити на ранкову молитву, у відповідь почула:  “Навіть не починайте цих дискусій!”.

Звісно, не все так безнадійно. Все потроху  змінюється. У мене навіть хеш-тег є такий #прогрес_неминучий. Я бачу, на приклад, як розвинувся освітній проект “Дрібнота”. Не так давно вони робили космічний табір для дівчат і у них була скайп-розмова зі співробітником НАСА. Годі й уявити, де Франківськ, а де НАСА! Можливо, якщо так триватиме далі, “Дрібнота”, дійсно стане потужною альтернативною школою. Якщо не про освіту, то я бачу як працюють “Тепле місто”, “Urban Space”, “Промприлад”. І там люди із зовсім іншими цінностями, котрі щось змінюють, на щось впливають. А значить, прогрес таки неминучий.

Перший крок до цілі

Із пошуком ідентичностей мені, насправді, важко. Мама… А що ще? Я так надовго застрягла у ролі мами, що ця роль, здається поглинула мене повністю. І на “Амбасадорів” тієї ж причини подалась, шукаючи нові ідентичності. Щоправда, була ще одна причина. Рік тому, крім роботи і маминих справ, я вирішила зайнятися боксом. У мене був тоді не найкращий емоційний стан, фізичний також. Але перше тренування розділило життя на “до” і “після”. Мене в хорошому сенсі “ковбасило”. Це не наркотики, але, мабуть, вживаючи екстезі переживаєш щось подібне. Вже тоді, відчувши приємний біль після свого першого тренування, я зрозуміла, що мушу відкрити свій спортзал. Сіла вдома з блокнотом і розписала геть усе аж до деталей інтер’єру, до закусок, що будуть на фуршеті з нагоди відкриття. 

Це мав би бути спортзал, куди, крім звичайних відвідувачів, могли б приходити жінки та дівчата, які стикалися з фізичним та психологічним насильством. У нашому суспільстві я не можу уявити людини, яка б не стикалася з жодною формою насильства. Адже є не тільки фізичне, а також психологічне. Таке насильство в нас повсюди: між батьками та дітьми, і між дружиною та чоловіком, на роботі, у школі. У мене є друзі, однолітки і навіть  молодші, які розлучилися через фізичне насильство у їхніх сім’ях. Одні жінки йдуть від чоловіків-насильників, іншим бракує сміливості, бо, мовляв, “кому ти потрібна”, “хто тебе візьме, ще й з дітьми”. Звісно бокс не виправить, завданих їм травм, але це, все рівно, якась підтримка, відкриття внутрішньої сили і, як бонус, навички самозахисту.

Отже після перших відвідин спортзалу, я захопилась, придумала усе, а далі, як то часто буває, ідея зависла в повітрі. Почала забувати про неї, тому що побут, клопоти, робота, діти, школи… Хіба що люди, з якими я нею поділилась, час від часу нагадували: “Вже хочу у твій спортзал”, “Коли відкриття?”. 

І ось, тільки через рік повертаюсь до тієї думки знову. Програма “Social entrepreneurship” стала моїм першим кроком до створення спортзалу.  Бо без досвіду мати власну справу навіть не знаю, з якого боку до своєї ідеї підступитись, але все вже, я не можу цього не робити. Тепер це питання часу, нервів та екстремального набуття навичок.

Розмовляла Ксенія Янко

Проект “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті” реалізує Молодіжна організація “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю Молодіжної організації “СТАН” та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.