“Стереотипи продовжують діяти, та не проти всіх переселенців, а проти найменш інтегрованих” — інтерв’ю з Олесею Архіповою. Частина 1

Олеся Архіпова переїхала з Макіївки(Донецька область) до Івано-Франківська в 2014 у зв’язку з російською агресією на Донбасі. У наступні кілька років вона стала однією з тих активних переселенців_ок, завдяки яким образ громадського_ої активіста_ки в Івано-Франківську зазнав глибинних трансформацій, у публічному просторі почали актуалізуватись питання недискримінації, боротьби з ксенофобією, рівних можливостей. Сьогодні Олеся є тренеркою і фасилітаторкою із таких тем як права людини, гендерна рівність, критичне мислення, громадянська освіта. Говорить, що звикла до нового дому, інтегрувалася, але “жакет переселенки” не знімає. Хоч разом із ним щоразу доводиться одягати стереотипи й упередження, які існують у суспільстві щодо переселенців.

Про стереотипи, упередження, культурну й правову нерівність, з якою стикаються переселенці_ки ми поспілкувалися з Олесею під час навчального візиту учасників_ць проекту “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті” до Херсона та Мелітополя. Проект “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті” реалізує Молодіжна організація СТАН за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). 

Ти одразу переїхала в Івано-Франківськ із Макіївки чи були інші міста?

Франківськ був моїм першим і єдиним пунктом після Макіївки. Мій тато був добровольцем і загинув у бою. Я й до цього хотіла виїхати, але було не ясно коли. А як тато загинув, стало зрозуміло, що залишатися в Макіївці я зовсім не хочу. Купую квиток на потяг (а тоді ще їздили потяги) і говорю: «Дайте, будь ласка, квиток до Івано-Франківська». Мене питають: «На яке число?». І я розумію, що навіть не знаю, на яке число купувати. Думаю, що ось будуть поминки, далі треба буде ще трохи часу зібратись, називаю дату. Мені кажуть: «А назад?». Відповідаю: «Назад не треба». Той момент, коли тобі дають квиток не важливо на яке число, і назад не треба.

Не виникало труднощів безпосередньо з виїздом із окупованої території?

Тоді ще не було кордонів між окупованими і неокупованими територіями, це було 6 липня 2014. Але потяги ходили з великим запізненням. Людина приїжджала на вокзал, орієнтуючись на час у її квитку, сідала і чекала по 5-6 годин. Мій потяг їхав з Луганська до Києва. Тоді ще прямих рейсів не було. Щоб доїхати до Франківська треба було зробити пересадку у Києві. Це займало приблизно 2 доби, не рахуючи кількагодинних затримок потяга. Свого я чекала 4 години. Він затримався, бо там велись бойові дії по його маршруту.

Такий момент дуже особистий з тієї поїздки часто пригадується мені останнім часом. Ми сіли в потяг і розговорилися з попутником, який їхав з Луганська теж в один кінець. У мене була верхня полиця, а на іншій верхній спав він. Коли ми вже полягали, у вагоні вимкнули світло на ніч, він взяв мене за руку і ми їхали так якийсь час. Тоді я не дуже розуміла, що відбувається. Просто відчувала, що мені зараз потрібно тримати його за руку. Зараз вже усвідомлюю, що це було. Той хлопець ніби намагався сказати мені: «Я розумію, що тобі страшно. Мені теж страшно залишати дім». Вголос ми цього не говорили, тримались бадьоро, але цей страх був поміж нами і він нас ріднив.

Дуже складно людині без подібного досвіду уявити, як це переїхати на нове місце, не маючи жодної опори. Де ти жила, як ночувала перші дні?

Тоді у Франківську ще добре працював штаб роботи з переселенцями. Був готель, у якому переселенцям можна було жити тиждень безоплатно. Я з Макіївки зателефонувала їм, запитала, чи можна приїхати. Відповіли, що не знають, чи будуть в них місця. Тому, коли я виїжджала з дому, дійсно, не знала, чи поселять мене, чи ні. Із собою у мене було 1000 гривень, валіза і сумка з ноутбуком. І все. Ні роботи, ні знайомих.

Хоча щодо знайомих, мабуть, не зовсім так. Я виїхала з Донецька, справді, не знаючи нікого у Франківську. Але доки була в дорозі, подруга моєї мами сконтактувала зі своїм давнім знайомим, розповіла про мене. І ось сталося так, що коли я вийшла із потягу в Івано-Франківську, мене вже зустрічав цей її знайомий — Ігор Сусяк. Він відвіз мене в їдальню поїсти, а потім в штаб. У штабі розповіли, що мене поселять в готелі “Бандерштат”. Ігор відвіз мене у готель і допоміг донести сумки. Тобто я сама ще нікого не знала в місті, але з моменту, коли зійшла з потягу, вже мала своєрідну “групу підтримки” — людей, котрі чекали на мене й готові були допомогти, як тільки це знадобиться.

Чи стикалася ти з упередженнями, шукаючи квартиру?

Взагалі упереджень є багато. Проводячи тренінги для жінок-переселенок, я чула багато історій про упередження орендодавців, через які люди місяцями не можуть знайти квартири. Але у мене була інша ситуація. Щоб знімати квартиру треба заплатити її власнику хоча б на місяць вперед. Плюс ріелторські. У мене банально не було грошей на квартиру. 

Зараз буде містична штука. Я вірю, що мене буквально провело життя. У готелі, де я жила, для переселенців проводили зустрічі з психологом. Мене запросили на одну з таких зустрічей. Я спочатку не хотіла йти, бо не думала, що в мене є якісь психологічні проблеми. Але я відчувала себе у боргу перед людьми, завдяки яким, жила в готелі безкоштовно усі ці дні. Що мене здивувало під час зустрічі з психологинею, вона просто розмовляла з нами як з людьми. Не проводила жодних тестів, просто запитувала: «Як у вас справи? Ви вже знаєте, які автобуси куди їздять?». Спитала і про поселення. Я сказала, що у мене проблеми з пошуком квартири. Вона сказала, що у неї є квартира, де зараз живе її подруга, і що я теж можу пожити там якийсь час. 

З якими упередженнями стикалися переселенці у перші роки війни і з якими стикаються зараз? Можемо зробити такий зріз?

Я особисто стикнулася з упередженнями щодо переселенців, коли шукала роботу. Мої потенційні роботодавці побоювались мене наймати, бо їм здавалося, що якщо я зі східної України, то говоритиму з клієнтами російською, а це спричинить іміджеві втрати. Я їм пояснювала, що я навчалася в україномовному університеті, можу не тільки спілкуватись, а й вести документацію українською. Однак, це все одно було одним із найбільших їхніх страхів.

У приватному житті мені доводилось стикатися зі стереотипом про бідність переселенців. Коли люди з мого оточення дізнавалися, що я переселенка, багато з них одразу починали жаліти мене. Вони відмовлялись сприймати мене як рівну, ставилися хоч і позитивно, але зверхньо. На приклад, мені приносили багато старого одягу. Коли я говорила: “Дякую, та я не потребую одягу. У мене є гарні речі, які я привезла з Макіївки. Мені є що носити”, — люди ображались. Вони не розуміли, чому я не хочу приймати допомогу, але ніхто і не питав, яка допомога мені потрібна.Приносили варення, пакети картоплі, якісь речі, які, зазвичай, віддають бідним. Адже переселенці сприймались, як хтось, хто опинився за межею бідності. На самому початку така допомога, могла бути корисною. Проте дуже скоро відчуття бідності й безпорадності, яке ти отримував разом із пакетом одягу, стало навпаки перепоною на шляху до нормального життя. І варто було комусь почати долати цю перепону, вже починалась інша штука: “Подивіться-но! Виявляється, вони зовсім не бідні. Сіли на нашу голову, а насправді лише прикидались злиденними”. Спостерігалось відчуття розчарованості і навіть ошуканості у людей, які ще вчора жаліли тебе. Це перший момент. Другий момент — коли люди спілкуються з тобою, а далі дізнаються, що ти з Донецька й виникає відчуття дискомфортності. Рівень довіри падає, вони починають “підозрювати” в тобі сепаратиста. Потім мусиш півгодини доводити, що це не так. Текст про те, що в мене загинув тато в АТО, що ми ходили з ним на проукраїнські мітинги, коли все тільки починалось, я буквально зазубрила на пам’ять. У якийсь момент я зрозуміла, що повторюю їх при кожному знайомстві. 

І ще постійно чула: “Я от взагалі переселенців не люблю, але ти мені подобаєшся”. Починаєш людину переконувати, мовляв: “Ці слова ви можете сказати будь-кому з переселенців. Якогось загального образу й моделі поведінки не існує. Усі різні”. А тебе зупиняють на півслові: “Ні-ні! Це з тобою все нормально. Але не розказуй мені, що я маю “збавити оберти” стосовно всіх переселенців”. Я не хочу звинувачувати людей: вони вмикають природні захисні механізми. Коли ми говоримо про стереотипи та упередження станом на 2014 — це був природний процес. Уявімо, що ми їдемо в потязі, у плацкарті. П’ятеро незнайомих між собою людей заходять на одній зупинці та займають місця в одній секції. Вони деякий час їдуть разом, починають знайомитись, у них з’являються спільні теми для розмови, налагоджується контакт. Потім на котрійсь із зупинок до вагону заходить інша людина. Вона займає останнє вільне місце у їхній секції. І попри те, що ця людина сідає на своє місце, не на чуже, для решти людей у секції вона вже є чужинцем. Кількох зупинок вистачило, щоб у них сформувалась групова ідентичність, яку вони захищають. Кожен з п’ятірки розуміє, що як було вже не буде. Їхня групова ідентичність зміниться. Можливо, той шостий задасть якісь інші теми, інші хвилі. І, природно, що кожен із них, якщо не боїться, то остерігається, почувається менш комфортно, ніж до того, як “новенький” зайшов у вагон.

Для мене особисто той процес який був на початку (не завжди приємний) був природним процесом інтеграції, якому була потрібна допомога. Інтеграцією переселенців займалось багато організацій та активістів. Вони працювали не тільки з переселенцями, але й з громадами, у які мали б інтегруватись переселенці. Але те, що зараз стереотипи не розвіюються, я сприймаю як особисту відповідальність кожного українця та кожної українки. Бо те, як ми ставимося до інших людей, це питання не тільки про них, а й про нас. Проблема з упередженим ставленням до переселенців сьогодні, як на мене, виглядає куди менш органічно.

Ти відчуваєш, що вони не розвіюються? Навіть попри те, що роблять активісти-переселенці, щоб створювати позитивний образ своєї спільноти?

Зараз у 2019 це працює по-іншому. Сьогодні багато хто з переселенців, які інтегрувались у нове середовище, перестали називати себе переселенцями. Але це не тому, що вони перестали себе так відчувати. Просто люди розуміють, що стикнуться багатьма упередженнями, якщо показуватимуть цю свою ідентичність. Міркують: “Який я переселенець? Я вже 4 роки тут живу. Я вже майже місцевий”. Змінюється фокус.Ті, котрі почуваються більш інтегрованими, “знімають” із себе ідентичність переселенця. Зрештою, ситуація складається так, що стереотипи продовжують діяти, але не проти всіх переселенців, а проти найменш інтегрованих її членів.

Тобто, якщо ти досяг певних успіхів, ти “знімаєш” із себе цю ідентичність. І як наслідок, слово “переселенець” — тепер лише про тих, хто не зміг?

Так, але ти її знімаєш не тому, що хочеш. Це як брудний жакет. Коли тобі було холодно, ти одягав його, бо треба було чимось грітись. Та в якийсь момент, коли хоч трошки потепліло ти зняв його не тому, що хотів зняти, а тому, що він брудний. І коли знову дутиме вітер, тобі знову буде холодно, але ти вже не одягнеш цей жакет. Останні 3 роки помічаю по проектам, які проводить СТАН, що люди, коли подаються, не вказують, що вони переселенці, а в особистій розмові діляться, що жили в Луганську, Донецьку, Краматорську. Я їх питаю: “Так Ви переселенець?”, — “Ну який вже я переселенець!” Люди втомилися від цього слова, втомилися нести багаж, який суспільство навішує разом з ярликом “переселенець”. “Ти переселенець — значить ти такий, такий і такий”. Якщо я вже кілька років живу у цьому місті, маю житло, роботу, місцевих знайомих, знаю куди ходять які автобуси, я просто зніму з себе цей жакет, повішу десь подалі і все.

Далі буде.

Інтерв’ю створене в межах проекту “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті”, який реалізує Молодіжна організація “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю Молодіжної організації “СТАН” та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.