«У демократичному суспільстві люди вільні обирати кого завгодно, але ніхто не може безкарно знищувати механізми демократії» – вважає Абдулрахман.

Учасник революційних подій в Сирії понад 8 років мешкав у Донецьку, а нині живе у Львові, працює у сфері IT. Тим несподіваніше для активістів/ок «СТАНу»  було познайомитися з цією людиною у Києві під час дослідницької акції «Відкритий діалог про Європейські цінності». Його особливий досвід та небуденний погляд на ситуацію в Україні став для нас справжнім відкриттям.

Нагадаємо, дослідницьку акцію провели в межах проекту «Відкриті діалоги: надання слова потенційно активним громадянам задля посилення участі низової громадськості в реалізації євроінтеграційних реформ в Україні». Проект реалізовується Молодіжною Організацією «СТАН» в рамках конкурсу “Громадська синергія: посилення участі громадськості в євроінтеграційних реформах” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” та Європейського Союзу.

– Я думав, події в Сирії скінчаться за 3-4 місяці. Це ж Арабська весна!Ось люди вийдуть на майдан, натиснуть на владу і все буде добре. Влада не може вистояти проти народу. Якщо в Тунісі були великі демонстрації, у Єгипті величезні (близько 50% взяли в них участь) то в Сирії  ще більші! У місті Хама з 800 тисяч населення на демонстрації вийшло 500 тисяч. Маленькі, великі, усі, хто міг ходити, вийшли. На початку революції  люди боролися не з самим режимом, як у Тунісі, не проти президента, як в Єгипті. Це смішно! Сирійці дуже наївні. Вони вважали, що проблема не в президенті, а у корумпованості його оточення. Вірили, що Башар Асад хоче рухатися до Європи, йому стає на заваді лише стара система його батька. Хафез Асад був диктатором, але Башар навчався в Європі на лікаря він не може бути таким, гадали ми. Багато людей насправді його любили.

Тим часом, підлітки бачили по телевізору ролики про Арабську весну, проймались революційним духом. Деякі з них писали на стінах: «Твоя черга, лікарю!». Хлопці років п’ятнадцяти – їх кинули за грати (поки що типова історія для нас). Але коли батьки почали просити за них …Пробачте, я дозволю собі повторити, що відповіли представники влади: «Забудьте про своїх дітей, ідіть додому, робіть нових! А якщо ви такі слабаки, що вже не можете робити дітей, відправте дружин до нас: ми зробимо дітей замість вас».

Це сталося в маленькому містечку Дара біля Дамаска. У Сирії є такі міста, де всі люди з-роду-віку  близькі між собою. Система зробила колосальну помилку в Дарі, адже це те місто, де мешканці стоять одне за одного до кінця.  Вони почали виходити проти президента і його кузена. Казали: ми не хочемо великого дива, тільки звільнити дітей і притягнути до відповідальності винних. Знаєте, як би не було смішно, батько Башара зміг би домовитись. Щось схоже трапилось близько 30 років тому. Хафез Асад щоб задовольнити народ вигнав брата до Франції і начебто вибачився. Невдовзі репресії поновились, але ту ситуацію він владнав. Сину, вочевидь, забракло розуму. Ми всі чекали його першого публічного виступу, і коли Башар виступив, його слова змусили жахнутися сирійський народ: якщо хочете війни, ми до неї готові; усі, з ким я ділю владу, кращі за мене.

Як реагували сирійці  на заяву президента ?

Тими словами він вбив усі наші надії. Але люди не послабили тиск. Асад, нібито, йшов на поступки, робив реформи. Особливо, російське телебачення любить говорити про це. Тільки наслідком тих реформ, поміж іншим, стало те, що замість звичайної людини у міністерство внутрішніх справ прийшов голова в’язниці у Пальмірі, де утримували політв’язнів – людина, на чиїх руках кров багатьох сирійців.

Влада виставила армію проти демонстрантів. За спинами військових, щоб не вагались, чи стріляти по протестувальниках, стояли снайпери. Ми не вірили, доки батькам не почали повертати тіла армійців застрелених у спину.

Як осмислюєте початок революції зараз? Гадаєте був шанс уникнути такого кровопролиття?

Кому ми завдячуємо революцією, то це самому Башару Асаду. Перші 5-6 місяців він мав шанс вибачитись перед народом, насправді розпочати реформи – сирійці б пробачили. Сирійські люди, за своєю природою, не схильні до агресії. Це мирний, наївний, дещо лінивий народ. Ми любимо потішити себе смачною їжею, піснями, любимо посидіти, подумати про щось. Навіть по статурі більшість з нас трошки повненькі(посміхається) через цей спосіб життя.

Революція у моїй країні здавалась неможливою ще й тому, що в нас видів спецслужб у чотири рази більше, ніж університетів. Тут повертаємось до теми, чому важливо захищати права людини у державі. Один сирієць переповідав мені слова своєї подруги, швейцарки, мовляв: навіщо ви вийшли на революцію, чому не могли просто тиснути на парламент, щоб він усунув від влади президента. Ми говоримо про це, як про жарт. Річ у тому, що наш парламент – це ляльки, розставлені президентом, їх не цікавить народ. Повторюю, у Сирії немає жодного механізму захисту прав громадянина. Це те, через що ми маємо проблему з режимом і те, через що в Україні режим перемогти революцію не зміг.

Я можу розповісти про ті моменти, яких українці, скоріше за все, не пам’ятають. Але я як сирієць їх добре згадую. Коли Медведєв ще на посаді прем’єр-міністра сказав, що не дасть борг Януковичу, доки той не перестане «вести себя как тряпка». Для мене це звучало: «Янукович, не будь тряпкой, выставь армию против народа!». Україна могла б потонути у крові, але її врятували її закони і повага суспільства до власних прав.

На Ваш погляд, чи багато сирійців виходили на демонстрації не тільки проти локальних утисків, а ширше за права людини?

Я не буду брехати, дуже мало. Якщо народ за довгі роки звикає до диктатури, влада починає говорити: наші люди не готові до демократії. І говорить правду! Якщо будь-яку людину потримати у в’язниці років 20, світ розвиватиметься, а вона не знатиме. Коли вийде на волю, навряд чи одразу зрозуміє, які нові права в неї з’явились.

Так і сирійці ще не розуміють тих прав і обов’язків, які готує їм нове життя. Вони піднялися на революцію, бо дістало старе. Як житимуть, коли досягнуть успіху, бачать досить абстрактно. На приклад, у нас в Сирії, хоча не тільки в Сирії, у Китаї, Росії – мабуть, усюди, де є диктатура, люди плутають режим і країну. Просто не розуміють, що влада – це лише люди. Її функція виключно організаційна. Мені було 16-17 років, коли помер Хафез Асад. Про його смерть довідався від батьків. Просто не міг повірити, що померла людина, присутність якої я відчував все життя.

Народ не може заздалегідь підготуватись до демократії. Часто росіяни говорять: ми не хочемо жити, як Україна. У них завжди хаос: зняли одного, поставили іншого, той теж не такий…Але стривайте, це і є демократія. Люди не можуть один раз обрати «прекрасного принца» і довіку бути щасливими. Я дорослішаю як виборець, вчусь на власних помилках. З часом розумію, якщо оберу когось зі старого режиму, він, дійсно, матиме більше досвіду, але він, скоріше за все поверне ту систему, до якої я повертатися не хочу.

Абдулрахмане, Ви живете в Україні вже давно, можете пригадати свої перші враження, спостереження щодо цієї країни?

Я почав жити в Донецьку, коли мені був 21 рік. Навчався в технічному університеті. Тоді, до речі. познайомився з майбутньою дружиною. Вона вчилася на історика. Багато з того, про що ми сьогодні з Вами говорили я дізнався, завдяки їй. Це вона пояснювала мені різницю між політичними ладами в Україні, Сирії та світі. Звісно, Аліна все бачить з іншого боку. Очима українки, котра стала свідком численних спроб зламати демократію на Донбасі. Перш ніж переїхати до Львова ми жили під Києвом у Василькові. У той час я багато подорожував Україною. Бував у Чернівцях, Черкасах, Дніпрі, Луцьку.

Між першим враженням і тим, що думаю зараз, величезна різниця. Я намагався вивчити парламентську систему. Парламент в Україні нагадує цирк. Але я зрозумів, якщо громадськість зможе використовувати цей цирк у своїх інтересах, то зможе отримати багато користі. Багато хто говорить: хто в коаліції, хто в опозиції – всі погані. Але сама наявність опозиції чинить тиск на владу. Влада мотивована працювати добре, якщо хоче виграти наступні вибори.

Часом, доводиться чути, що українці Сходу і Заходу є надто різними, їм важко порозумітись одне з одним. Чи це справді так?

Є така річ, як економічний фактор. Деякі регіони працюють переважно в аграрній сфері, інші в індустріальній. Я прожив у Донецьку більше восьми років. Для більшості людей, яких я зустрічав, найбільшим страхом було втратити роботу, раптом хтось закриє їх підприємство чи завод. Пріоритет трохи не той, що у львів’янина. Львів’янин, раптом втратить роботу, подумає: прикро, але знайду іншу, якщо не в Україні, то поруч Європа. У львів’ян інші страхи. Що хтось зазіхне на їхню думку, що замість демократії знову повернеться авторитарний, комуністичний режим.

Різниця у поглядах є, але я не вірю, що вона може завадити діалогу. Навпаки, diversity – різноманіття – тільки підсилює суспільство. Інша справа, що люди, котрі просувають диктатуру, будуть завжди обіцяти стабільність. І мешканці деяких регіонів можуть виявитись чутливішими до цих обіцянок, ніж інші.

Також, помилкою буде сказати, що робоче місце дехто на Донбасі ладен поставити вище за особисту думку. Багато людей у Донецьку були ображені, що учасники Майдану «вкрали» їхній вибір. Яким би президентом не був Янукович, ці люди обрали його. Хтось пояснив їм, що їхньої думки не поважає ні центр, ні Захід. Як у Сирії, після всіх жахіть, принесених Башаром Асадом, є люди, котрі досі його захищають. Ми намагаємось вести з ними діалог. Я пояснюю, що не маю особистих проблем з Башаром, але він вчинив кримінальні дії і мусить за це відповісти. Це треба було пояснювати і на Донбасі: в демократичному суспільстві люди вільні обирати кого завгодно, але ніхто не може безкарно знищувати механізми демократії.

Чи в достатній мірі ведеться суспільний діалог в Україні?

Я знаю багато людей налаштованих на діалог і котрі ведуть цей діалог. Єдине, що я хочу порадити: люди, потерпіть, доки слухатимете. Ви чутимете багато речей, які здаватимуться абсурдними. Пам’ятайте про силу пропаганди. Не дивуйтесь, що в Донецьку є люди, які бачать звідки летять снаряди і все-одно переконані, що стріляє українська сторона.

Життя в Україні, чи наклало відбиток на Ваше розуміння подій у Сирії?

У мене була мрія. Я довго думав як її здійснити. Як розділити владу в Сирії, створити такий парламент, який би не розколола ні двопартійна, ні багатопартійна система, який би слугував інтересам народу. Я будував схеми на основі того, що бачив в Україні хорошого і поганого, але збагнув, що ми ще не дійшли до того. Зараз наша ціль хоча б притягнути до відповідальності винних.

Втім, я сподіваюсь, що мої діти, народжені в Україні, будуть жити чудовим життям! Хочу, щоб вони пишались двома своїми країнами, вільно пересувались між ними. Хочу, щоб мої онуки не побачили тих воєн, які спіткали нас! І головний мій досвід, що всі ми повинні остерігатись контрреволюції, бо вона страшніша старих диктатур.