Нудно стало майже одразу після сніданку. Але на такий випадок у мене був план – дочитати книжку, яку я не могла подужати вже декілька місяців. «Шопенгауер як ліки» Ірвіна Ялома я буквально проковтнула і здивувалася швидкості свого читання. Спочатку щось не давало зосередитися – здавалося, що хтось там написав доленосне повідомлення,
на яке треба терміново відповісти. Десь з годину я
так посмикалася, а потім таки заспокоїлася. І знаєте,
коли навіть немає можливості подивитися, чи залишили там під дописом коментар і чи запостили сторіз, – сторінки гортаються тільки так.
Десь на них Шопенгауер зазначив:
«Знання обмежені, необмеженою є тільки дурість». Гарна думка, треба записати.
Відсутність світла та заборона батарейок повністю позбавили мене можливості увімкнути щось на задньому фоні, щоб заглушити свої
думки та сторонні звуки. А музику я слухала завжди, навіть коли розшифровувала інтерв'ю. Через те, що я не звикла бути сам на сам
зі своїми думками, я стала згадувати та співати ті пісні, які знала напам'ять.Потім почала розмовляти з кішкою, при цьому зверталася
до неї так, ніби вона у чомусь винна або володіє навичками,
які допоможуть мені вирішити ту чи іншу проблему:
– Фрідо, чомусь дуже холодно…
– Кицько, що будемо робити?
– «Штооооольня, спочатку було дуже весело прикооольно...»,
давай підспівуй!
– Так, я божеволію? Скажи мені правду.
Кицька правди не сказала, лише багатозначно на мене
глянула та пішла дивитися у вікно.
«Цікаво, що там на роботі? Я наче все зробила, усім все передала, тексти написала… Чорт забирай, забула зовсім вигадати заголовок. Вони не зможуть без мене, треба рятувати! Це ж поважна причина, щоб увімкнути телефон, а мимохіть перевірити ще кілька месенджерів? Ну правда, заголовок сам себе не вигадає, воно того варте… Таню, обережно поклади телефон на місце та штовхни у мою сторону».
ДОЗВІЛЛЯ У НЕЇ БУЛО СПЛАНОВАНЕ КРАЩЕ, НІЖ У МЕНЕ