fbpx

Луганськ, якого немає. Репортаж Заборони про підпільну культуру найсхіднішого міста країни

До 2014 року журналісти любили називати Луганськ «Далеким Сходом України». Зараз це столиця так званої «Луганської народної республіки», але, незважаючи на істотні проросійські настрої в місті, тут також розвивалася українська культура. Спеціально для Заборони журналістка Світлана Ославська на основі історії організації СТАН розповідає, як розвивалася незалежна культура найсхіднішого обласного центру до 2014 року. Сьогодні СТАН базується в Івано-Франківську й допомагає розвиватися активним молодим людям, робить освітні й культурні проекти з акцентом на темах суспільного розмаїття, прав людини та розбудови громадянського суспільства.

Ранні 2000-i – опозиція та ізоляція

На початку 2000-х учорашній випускник школи, кримчанин, після провалу на екзаменах у Москві приїздить до Луганська, де вступає на вчителя крою та шиття до місцевого університету. Він носить довгий «хаєр» і кулон-пацифік на шиї, пише вірші та шукає близьких за духом неформальних середовищ. Дізнається про організацію, де «говорять правду про свої та чужі тексти».

– Це було творче об’єднання СТАН. Усі маститі літератори обходили стороною це місце. Тому що вони читали текст, а їм говорили, що це гівно, – згадує свій прихід до СТАНу той самий кримчанин Ярослав Мінкін.

Олена Заславська на фестивалі Артодром, з архіву СТАНу

 

У 2008 році на основі цього творчого об’єднання він співзаснує громадську організацію СТАН, разом із Костянтином Скоркіним та Оленою Заславською. Але поки що літгрупа СТАН полюбляє анархістську естетику, виступає проти офіціозу, пафосу й радянщини офіційної культури.

Літературне життя Луганська того часу здавалося молодим людям болотом, а офіційна культура – «безплідною», згадує Скоркін. Видавати свої твори в збірниках-«братських могилах» за кошти міської влади молоді автори не хотіли. Як пояснювала Олена Заславська в інтерв’ю «Українському Тижню» у 2011 році, СТАНівці прагнули, аби Донбас «нарешті прокинувся від совкової сплячки».

Це «будіння» відбувалося на тлі, коли в Луганську до влади прийшла група впливового політика Олександра Єфремова. Його називають батьком луганського сепаратизму, а ще він «батько» знищення луганської промисловості. Підприємства області одне за одним доводили до банкрутства, звинувачуючи в цьому Київ і паралельно розвиваючи міф про самодостатність Луганщини. У той самий час, 2000 року, Володимир Путін стає президентом РФ, а в області з’являються товариства та об’єднання, які пропагували проросійський лад, великими накладами видавали газети під назвами, наприклад, «Брати слов’яни» («Братья славяне»). Мабуть, голови численних безробітних були непоганим ґрунтом для таких ідей. В гуманітарній політиці Луганська задавав тон обласний фонд «Благовіст» із сильним православним ухилом.

Люди, які представляли неофіційну культуру, були і в опозиції до ось такої офіційної культури Луганська, і в ізоляції від сучасної культури решти країни. Ізоляцію поглиблювало й те, що писали здебільшого російською, а тому були, на жаль, не завжди бажаними гостями на літературних подіях і в літературних збірниках. Ця образа луганців на таку політику – чи радше відсутність політики з включення російськомовних українських авторів до українського контексту – ще відгукнеться у 2013-2014-му. Потягів інтерсіті ще не існує, автостоп – найдоступніший спосіб пізнавати країну. Як згадує поетка Любов Якимчук, яка приєдналася до групи 2003 року, середовище СТАНу було доволі закритим і «відкрилося» десь тільки після Помаранчевої революції: тоді луганці почали їздити по Україні, брати участь в українському літературному процесі.

2004 – важлива віха

Річ не в тому, що Помаранчева революція щось радикально змінила для Луганська. Але про 2004 рік як важливу особисту віху згадують луганці та жителі інших міст області.

Когось протести в Києві змусили вперше обґрунтовувати публічно свою позицію: проукраїнську, проєвропейську чи проросійську. Хтось уперше відчув розлами в суспільстві, різні погляди та вплив пропаганди. Це ж тоді країною поширювали матеріали про «три сорти українців», спрямовані проти Ющенка: Схід позначався як третій сорт. Тоді ж, 2004-го року, саме в Луганській області, у місті Сєвєродонецьк пройшов альтернативний до київських протестів сепаратистський з’їзд за участі московського мера Юрія Лужкова, де події Майдану називали «апельсиновим шабашем». Організаторів того з’їзду, зокрема згаданого вище Єфремова, так і не покарали, і про це часто згадують місцеві, коли запитуєш їх про причини подій 2014-го.

Письменник Юрій Покальчук у Луганську зі СТАНівцями, фото Аліни Заєць, Вікіпедія

 

Помаранчеву революцію співзасновник СТАНу Костянтин Скоркін називає першою школою громадської активності для його покоління – покоління приблизно 25-річних – і першим досвідом протистояння владі. Він додає, що багато представників неофіційної культури підтримали її тоді, чого не скажеш про більшість жителів міста:

– Луганськ не можна порівняти з іншими містами України, де почались кардинальні зміни, які тривають досі. У Луганську це все було слабшим, але було, і про це потрібно пам’ятати.

Помаранчева революція матиме далекосяжні наслідки в культурі. Можливо, одним із них буде візит Юрія Покальчука – уперше відомий україномовний український письменник приїхав до Луганська презентувати книжку. Покальчук потім казав, що Луганськ – це острів з унікальною культурою. Письменник помер 2008 року, а СТАНівці організували в Луганську акцію його пам’яті й тепло згадували Покальчука як людину, яка багато зробила, аби Луганськ перетворювався з острова на півострів.

2008 і далі – артпровокації

У ці роки члени СТАНу проводили андеграундні акції. Коротко згадаємо дві з них. Арттерористичний фестиваль «Повстання» («Восстание»). У трамваї читали вірші, музиканти щось грали, на поручнях висіли картини – було весело та епатажно. Для Луганська 2008 року, та і для будь-якого українського обласного центру 2008-го року, це було круто. СТАН подавав це як акцію протесту проти демонтажу в Луганську трамвайних рейок – проти знищення екологічного й соціального транспорту.

Або ще – «арт-дослідження ставлення людей до Сталіна». Ярослав Мінкін ходив по місту, обмотаний бинтами, що були розписані іменами загиблих від репресій. Казав, що він – мумія Сталіна, і повстав, тому що багато людей знову хочуть тирана.

Це відбувалося в місті, де активно діяли православні організації, підтримувані Московським патріархатом. Вони боролися з Європою, гендером і гомосексуальністю. І в місті, яке 2010 року здебільшого проголосувало за Віктора Януковича, який і став президентом.

Акція «Сталина на нас нет», фото з архіву СТАНу

 

Чи любили луганці свого, донбаського президента? Принаймні, вони за нього голосували. І тут доречно згадати ще одну провокативну акцію в стилі СТАНу. Художник В’ячеслав Бондаренко, відомий також як Слава Бо, у 2011 році виготовив «Ікону Януковича» з коробки цукерок «Світоч». І з нею зробив перформанс «ОКрестный Ход». Слава Бо згадує, що однією з цілей ходи з «Януконою» було перевірити ставлення народу до президента. Підходили до людей і показували ікону, нічого не кажучи. Й ось що показав «екзит-пол»:

– Люди плювали, крутили дулі. Ніхто не прикладався, – згадує він.

2010-і – від провокацій до конструктиву

Епатажних акцій було багато, але з часом СТАНівці виросли та прийшли до системної роботи в культурі. СТАН був партнером Фестивалю документального кіно про права людини Docudays у Луганську, організовував свої фестивалі. Працював разом із правозахисниками, зокрема, у 2013 році робили акцію на підтримку нігерійського студента одного з луганських вишів Олаолу Фемі, якого незаконно звинуватили у спробі умисного вбивства чотирьох людей.

Як пояснює Скоркін, молоді бунтарі подорослішали, побачили, як влаштоване культурне життя в інших містах та державах – і з цим досвідом почали щось робити в Луганську. У 2012 році СТАН узяв участь у проекті культурного мапування і створив «Культурну карту Луганська», для якої переписали всі міські культурні організації, провели опитування й розробили рекомендації. Тільки скористатися ними не встигли.

Тоді ж СТАН почав брати участь у міжнародних культурних проектах і привозити до Луганська іноземців. Навесні 2012-го приїхав польський художник і видавець Артур Вабік. На основі роману Жадана «Ворошиловград» поляки створили комікс, а потім вирішили намалювати графіті за мотивами цього коміксу в екс-Ворошиловграді. Але коли художники почали малювати на опорах мосту, з’явилася поліція та з десяток роззяв. Хоч Вабік у спогадах про поїздку й пише, що не розумів дискусії, він усе ж вхопив її суть, і то не лише про конкретний мурал, а загалом про суперечку цінностей в луганському суспільстві:

Малюнки на опорах автомобільної естакади за мотивами комікса за романом «Ворошиловград» Сергія Жадана, фото з архіву СТАНу

 

– Обговорення стосувалося не так формального дозволу, як відповіді на фундаментальне питання: «навіщо й кому це потрібно?». Молодь стверджувала, що потрібно, а старші казали, що це зайве, навіть шкідливе. У мене склалося враження, що дискусія між українцями була не так про нас, як про певні загальні принципи. На моїх очах боролися традиція й сучасність. Радянський світ захищав себе від натиску західного світу.

Коли СТАН переходив до інституційної роботи, організації «русского мира» в Луганську також професіоналізувалися. Круглі столи на тему Євразійського Союзу відбувалися в шикарних ресторанах, де організатори цитували Путіна, а гості з Росії виголошували сентенції про моральну кризу Європи.

Ярослав Мінкін згадує про один із таких заходів, на який запросили СТАН:

– Розповідали, що Америка хоче нас захопити. Духовностьнравственность, слов’янські цінності, космос, аура – радикальний ультраправий дискурс «русского мира». І що найцинічніше – вони збиралися під дахом бібліотеки ім. Горького, яка на 50% фінансувалася зі США.

Ось із таким різноманітним громадським життям і підійшов Луганськ до 2013 року, коли всі приховані протистояння вийшли на яв.

2013 – розпад

У 2013 році в культурі Луганська відбувалися процеси, схожі до тих, що й у решті України. Та професіоналізація, про яку згадувалося вище, вилилася в нові ініціативи. Наприклад, художники та активісти взялися ревіталізовувати постіндустріальний простір «10-й цех», який запустили в січні 2014-го.

У 2013-му році, як і у 2004-му, неформальна культура значною мірою була на боці Майдану. Звісно, не всі підтримували протести в Києві, і в середовищі СТАНу відбувся розкол: одна з ключових фігур об’єднання, Олена Заславська, не сприйняла Євромайдан і порвала з організацією. Пізніше вона підтримала так звану «Луганську народну республіку» та стала однією з головних проросійських та сепаратистских поеток окупованого Луганська.

Акція «Окрестный ход» та «Ікона Януковича», фото Євгена Сулименка

 

Перші мітинги Луганського Євромайдану відбулися наприкінці листопада 2013-го. 9 березня 2014 року сепаратисти захопили Луганську СБУ. Того ж дня в арткафе «Чиллаут Донбас» відбувався Шевченко-фест. Музиканти, поети, виставка плакатів за мотивами афоризмів Тараса Шевченка, ярмарок книжок. Як згадує співорганізаторка події Анастасія Медяник, власниця кафе сказала: «Ми закриємося – і все буде добре». Так і сталося – коли зібралася публіка, двері зачинили і провели фестиваль.

Спершу активісти посміювалися з антимайданівських демонстрацій, де учасники тримали плакати із закликами проти членів СТАНу, але навіть не знали, як виглядають ці люди. А потім, згадує Мінкін, у соцмережах почали поширювати списки «фашистів та їхніх посіпак», із телефонами й адресами.

Хтось виїде з міста раніше, хтось пізніше. Хтось побуває в полоні, як от автор «Янукони» Слава Бо. Хтось – залишиться. Олена Заславська, одна з колишніх лідерок СТАНу, стане активною діячкою «республіки», виступатиме з агітбригадою в прифронтових містах та увійде до «Спілки письменників ЛНР». Костянтин Скоркін не підтримає сепаратистів і виїде з Луганська. Сьогодні він живе в Москві й пише для Центру Карнегі.

Ярослав Мінкін переїде до Івано-Франківська, де продовжить СТАН дещо по-новому. Тепер ця молодіжна ГО працює з освітою молоді, темами прав людини, суспільного різноманіття і демократії. Досвід вуличних акцій часом усе ж згадують. 2016 року в Берліні під час форуму UkraineLab Мінкін ініціював акцію культурної дипломатії. Її учасники стояли на вулиці з різними табличками, які мали залучати перехожих до розмови, наприклад, «I am Ukrainian mother to be, ask me». Мінкін стояв із табличкою «I am from Luhansk».

Після 2014-го – чи Луганськ досі там?

«Я бачу, багато хто досі не вірить, коли я кажу, що Луганська не існує», – писав у 2011 році художник Андрій Достлєв. У цьому, популярному на ті часи й опублікованому в livejournal тексті, він доводив, що Луганськ – це вигаданий за Сталіна міф, а насправді такого міста немає. Не всі читачі зрозуміли іронію.

Шевченко-фест, фото надані Анастасією Медяник
Художник Артур Вабік:

– Я часто запитую себе: де сьогодні всі ті люди, яких я зустрів у Луганську? Де зараз міліціонери з вокзалу, студенти з храму Святої Тетяни, покриті рунами музиканти, чорношкірі танцівники біля пам’ятника Леніну? Де тепер Старт, Настя, Олексій, Анна, Євген, Юлія й Женя, яка зникла з фейсбука? Я погано читаю кирилицею, але мені здається, що ніхто з них не залишився в Луганську. Чи Луганськ взагалі досі там є?

Луганськ і досі там є. Але те, що десять років тому здавалося «півостровом», тепер щодалі, то більше віддаляється від берега, з якого ми дивимося на нього.


Інтерв’ю з В’ячеславом Бондаренком, Костянтином Скоркіним, Любов’ю Якимчук відбувалися у 2016 році в рамках проекту «Luhansk’s Art & Facts – Збереження культурної спадщини Донбасу». В рамках цього ж проекту Артур Вабік поділився спогадами. 

Фото надані героями та авторами для проекту «Luhansk’s Art & Facts – Збереження культурної спадщини Донбасу», а також з відкритих джерел.