У ньому зібрані базові речі: як формується спільнота, які принципи допомагають їй працювати, як планувати події та ініціативи, будувати комунікацію, знаходити партнерів і ресурси. Є покрокові інструкції, інструменти, приклади та кейси з різних міст. Це досвід, який вже працює в реальних умовах.

Хендбук у відкритому доступі — ним можна користуватись безкоштовно, адаптувати під свої ідеї і брати як основу для власних ініціатив.

]]> https://stan.org.ua/projects/ukraine-community-builders/ Mon, 23 Feb 2026 11:00:10 +0000 https://stan.org.ua/?post_type=projects&p=5924 Про програму

У 2026 році Fryshuset за підтримки Swedish Institute (SI) та у партнерстві з українськими організаціями «СТАН» і «Захист» реалізує навчальну програму для 25 молодіжних лідерів з України.

Ukraine Community Builders створює можливість для українських лідерів посилити свої компетенції як інклюзивних агентів змін. Програма допомагає глибше осмислити цінності ЄС, принципи молодіжної участі, права меншин, інклюзію та різноманіття. У відповідь на виклики повномасштабної війни та соціальної фрагментації вона пропонує чотириблоковий курс, що поєднує теоретичну основу, рефлексію та практичну роботу.

Учасники працюватимуть із темами демократичної відбудови, розвитку молодіжних ініціатив, включення молоді, яка постраждала від війни, а також прав меншин. Через лекції, семінари та peer-learning в Україні й Швеції вони розроблять, протестують і вдосконалять власні плани дій для впровадження на локальному рівні.

Програма сприяє розвитку інклюзивного лідерства, посиленню громадянської стійкості та розширенню зв’язків між українською молоддю та європейською спільнотою.

Професійна мережа для тих, хто:

• працює з молоддю, яка має досвід втрати, переміщення або травми;
• веде тренінги, фасилітує групи, запускає освітні ініціативи;
• хоче розвивати тренерські компетенції системно, а не точково.

Для тренерів_ок і фасилітаторів_ок, які:

• мають досвід проведення воркшопів (YDA або подібні програми);
• можуть самостійно розробити й провести навчальний модуль;
• працюють з інклюзивними та trauma-informed підходами;
• мають експертність у сфері прав людини / інклюзії / адвокації / участі молоді;
• вміють працювати з груповою динамікою та кризами;
• відповідальні та володіють англійською для міжнародної співпраці.

Що буде? Навчання!

Блок 1: Будуємо завтра – молодь, Європа та майбутнє

5-денний очний модуль в Україні: 18-22 квітня 2026 року

Блок 2: Відновлення з турботою – Інклюзія молоді, яка постраждала від війни

2-денний очний модуль в Україні: 29-30 червня 2026 року

Блок 3: Захист прав – Етнічна, ромська та квір-молодь

2-денний очний модуль в Україні: 22-23 серпня 2026 року

Блок 4: Інклюзивне лідерство – модель Fryshuset на практиці

5-денний очний модуль у Швеції: 12-16 жовтня 2026 року

Фінальна презентація (онлайн): 2 грудня 2026 року

Вартість: Участь у програмі є безкоштовною і включає харчування, проживання та проїзд.

Мова навчання: українська та англійська

Кількість учасників: 25

Право на участь мають:

– Громадяни або резиденти України

– Віком від 18 до 40 років

– Молодіжні працівники, тренери та фасилітатори; лідери, які самі є молоддю або працюють безпосередньо з молоддю в громадських ініціативах або неформальних спільнотах; випускники програми YDA.

Як подати заявку:

Заявки приймаються з 23 лютого до 12 березня 2026 року.

Щоб подати заявку на участь у програмі «Ukraine Community Builders», скористайтеся офіційною формою: подати заявку тут.

Додаткові можливості

Поза базовими воркшопами комʼюніті функціонує як відкрита платформа можливостей, де учасники_ці отримують доступ до:

• додаткових тренінгів і лекцій;
• міжнародних освітніх програм і обмінів;
• професійних консультацій;
• тематичних зустрічей і обговорень;
• нетворкінгу з українськими та міжнародними експертами;
• можливість проведення освітніх заходів у програмі YDA.

У попередньому матеріалі ми писали про ТоТ навчання для тренер(ів)ок та фасилітатор(ів)ок, в рамках програми “Молоді амбасадор(к)и розмаїття”. Розповіли, як воно влаштоване, на які цінності опирається, як може допомогти молодим людям у тренерстві, в роботі. Та й загалом у житті.

Зараз хочемо показати історії трьох людей, що взяли участь у ТоТ. Про їхній шлях, і про те, як навчання на нього вплинуло.

Правопросвіта для дітей. Ксенія Уколова.

Я Ксюша, мені 20. Навчаюся в Острозькій Академії за спеціальністю “право”. Сама я рівнянка. Завдяки активному студентському життю знайшла себе в Лізі студентів Асоціації правників України. Пройшла шлях від  волонтерки до голови організації.

На початку повномасштабки я жила за кордоном і мені було важко, бо відірвана від дому я не могла займатися тим, чим займалася тут. Хотілось допомагати й відчувати приналежність. Намагалася включатися у всілякі дистанційні штуки, й це був той мінімум, який я могла робити для своїх, будучи не біля них. Робити події для іноземців — це вже увійшло в мій громадянський обов’язок, але свої ж не бачать…

У грудні 2022 я не витримала й повернулася додому. Почала шукати шлях, яким би знову влитися в активну спільноту — і вийшло дуже цікаво. Я люблю ліси, зелень, і мені потрібно було поїхати в гори. Тягнуло в Карпати. І ось прийшла якась розсилка з можливостями, а там ця СТАНівська рожева афіша: “Молоді амбасадор(к)и розмаїття”. Вона запам’яталася кольором. Спершу не зачепило, я подумала, що це про все й ні про що. Та потім знову прийшла якась розсилка, й там знову була ця афіша. Я промоніторила СТАНівські сторінки, побачила хто це такі й що вони роблять і подумала: “Ага, круто!” Зрозуміла, що це не для того, аби робилося, а щоби був результат. Пам’ятаю, я ще тоді здивувалася, що це буде в Хаті-Майстерні (спершу не помітила). Боже, та я ще й в гори поїду!

На першому, базовому воркшопі мені дуже сподобалося. Захопило те, що теми “права людини” та “культура, мистецтво” стояли поруч. З дитинства в мене були біди, як би поєднати право та мистецтво, бо я розривалася поміж тим і тим. Другий воркшоп мені й поруч не стояв з базовим, і я переживала, що після мого фідбеку (вкінці ми заповнюємо анкети) СТАН більше нікуди мене не візьме. Слів я не підбирала.

Потім здивувалася, коли мені запропонували поїхати в Боснію та Герцеґовину. А коли ми приїхали, відрефлексували й почався відбір на ТоТ, я відчула, що мені подобається ця спільнота. Зрозуміла, що я  тут  не тільки теорії навчаюся, а вчусь від окремих людей. Наприклад, Саша Войтенко чи Яна Малига. Своїм досвідом вони направляли й налаштовували мене. Також познайомилася з Ярославом Мінкіним, який один з тих людей, що заклали філософію СТАНу.  Я побачила від кого це пішло й сказала собі: “Хочу це перейняти”. Так я потрапила на ТоТ.

Що я очікувала? Важливо було розібратися в динаміці груп (досі я мала практику, та в мене не було теорії). Того, що я не очікувала, але отримала, було набагато більше. Це й знайомства, і комплекс, який подається в форматі ТоТ (він набагато сильніший, ніж базові воркшопи). А ще я помітила, що через зовнішні речі кожен хотів розібратися у чомусь внутрішньому. Після тренінгів, уже ввечері, було багато згадок про те, що “я це помічав, але не знав цього про себе”, або “не бачила цього в собі”.  Через призму діяльності було багато рефлексій про внутрішнє.

Досвід ТоТ я застосовую у двох напрямках. По-перше, як голова організації, я маю свою команду й постійно інтегрую досвід рефлексій, побудови динаміки. Після кожного заходу, або в кризові моменти, ми збираємося і завдяки нестандартним практикам розв’язуємо ці питання, рефлексуємо.

Друге — я працюю над реформою правопросвіти в дитячих будинках. Наявний курс  “Громадянська освіта” не дає дітям того, чому вони б мали навчитися: критичного мислення і розуміння, як влаштоване сучасне суспільство. Тож ми вирішили взятися конкретно за правничий напрямок. З досвіду нашої групи, з опитування, яке ми проводили, в більшості дитячих будинків чи інших закладів сімейного типу,  на жаль, єдина правопросвіта, це: “Право на ім’я, право знайти своїх батьків, і кримінальна відповідальність неповнолітніх з 14 років”. “Класний” спектр, як довіряти державі й користуватися тим, що вона дає.

Завдяки своєму фаху й знанням, завдяки підходам і методам, які в мене є від СТАНу —  це все поєдналося в десятимодульне навчання, мета якого — дати дітям розуміння своїх прав і вміння ними користуватися. Це про те, як зрозуміти, що твої права порушені й куди звертатися, як отримати свої перші документи, як спілкуватися із поліцією…

Навколо дітей, які позбавлені батьківської опіки створена штучна ізоляція. Наше завдання — побороти бюрократію, аби інтегрований курс потрапив за стіни дитячого будинку.

Про маленькі кроки. Антон Юрченко.

Я родом із міста Кам’янка Черкаської області. За спеціальністю вчитель української мови та літератури. 2014 року, після навчання в університеті я повернувся у своє місто й заснував молодіжну організацію “Нове покоління Кам’янщини”.

Уся моя діяльність пов’язана з молодіжним активізмом. Це мене заряджає. Багато хто з рідних і друзів часто каже мені: “Нащо ти цим займаєшся? Це забирає немало часу та сил.” Але коли я бачу результат, коли бачу, що хтось від моєї праці запалюється, то це запалює мене вдвічі. Так я розумію, що живу недаремно.

Я живу в маленькому містечку й основна авдиторія такої роботи — підлітки. Дієва молодь у нашій громаді — це молодь 8-11 класів. Далі вони виїжджають навчатися і повертаються одиниці, а коли повертаються, то будуть сім’ї, шукають роботу й на активізм у них менше часу. Це проблема багатьох маленьких громад.

Мені б дуже хотілося, щоб вони поверталися, бо мені важко. Це складно й часто в мене падають сили. Я кажу, що на цьому крапка. Але крапки не буде, бо день-два я відпочиваю і розумію, що без цього вже не можу. Воно вже в мені живе.

2020 року ми виграли грант на створення молодіжного простору в громаді. Вже 4 роки маємо такий простір. Акцентуємо багато уваги на неформальній освіті й на змістовному дозвіллі молоді. Підіймаємо важливі теми, які є у суспільстві. Наприклад, минулого листопада проводили тренінговий курс із толерантності й залучали Олену Григоряк із ГО “Інсайт”. Після цього заходу в громаді був шкандаль. Багато людей із “пострадянським вихованням” паплюжили нас за те, що “ЛГБТ-активісти вчать дітей”. Мовляв, куди ми котимося. Після цього мене прозвали головним організатором гей-парадів у громаді, а молодіжний простір назвали “сектою”. Але мене тішить, що молодь, яка працює в організації й також відвідувала заходи Амбасадор(ів)ок стоїть на своїх позиціях. Деякі навіть змогли переконати батьків, які були радикально налаштовані проти людей із сексуальною орієнтацією, що відмінна від їхньої. Змогли переконати, що теж нормально, що це є, було й буде і треба це адекватно сприймати. Коли чуєш про таке, то розумієш, що твоя робота значима й ти недаремно витрачаєш свій час. Я дуже тішуся, бо хай це маленькі кроки, але маленькими кроками ми йдемо до великих змін.

У липні минулого року мені потрапила на очі анкета реєстрації на базовий курс YDA, який проходив у місті Володимирі. Я думаю, що це доля. Ми з колегою подалися, бо цікавила тематика, яка там підіймалася. Зокрема деколонізація, фемінізм. Ми знали, що хочемо просувати це у своїй громаді й тому хотіли підсилити свої знання, вміння, навички. Нам дуже сподобалося. Це дуже класно, що три дні ми провели недаремно. Бо ж не хочеться бути просто туристом.

Потім я подався на ТоТ і не шкодую, бо ТоТ багато дало мені для розуміння концепції та структури тренінгів. Досі ми працювали на інтуїтивному рівні. Будували тренінги так, як ми це бачили, й намагалися вкинути багато інформації. Іноді вона не надто сприймалася. А ТоТ навчило, як має бути. Одна з тренерок говорила, що воркшоп має не стільки дати відповіді на всі запитання, стільки зацікавити. Це перевернуло мої уявлення. Краще нехай буде щось недосказане, ніж перенасичене інформацією.

Я від роботи кайфую. Щоправда, бісить і забирає ресурси робота з паперами. Та все ж я отримую багато задоволення і почуваюся у своєму човні. Мені здається, що коли людина на своєму місці, які б не були труднощі, їй легше з ними справлятися.

Кола на воді. Ірина Ротар.

Я з Рубіжного Луганської області. Два роки я вже в Івано-Франківську. Приїхала у квітні 22-го. Почала волонтерити в “СпівДія. Одяг”, а потім стала координаторкою  цієї ініціативи. У нас уся команда з внутрішньо переміщених осіб, ми займаємося простором, який між собою називаємо “Крамничка добра”.

У більшості з нас є багато речей, які вже не потрібні. Йдемо за наративами, що то модне, а то не модне, й це спонукає робити багато покупок.  А в деяких людей такої можливості нема, вони цих речей потребують. Я сама з цим зіткнулася, бо приїхала до Івано-Франківська з котом, двома вишиванками й документами. Я нічого не мала, і я взяла собі одягу, бо іншого вибору тоді не було.

А одяг — це ж найпростіше. Навіть зараз, коли вже два роки минуло, до нас усе одно приходять нові люди. Додалися пенсіонери. Днями заходила бабуся. Каже: “Дівчата, мені в церкву спіднички треба”. Це насправді страшно; у нас такий стан, що люди не можуть забезпечити собі базове. Я коли про це говорю, то сильно засмучуюсь.

Влітку 2022 року я познайомилася зі СТАНом. Спершу з Антоном Буравським, який до нас привіз гуманітарну допомогу: автокрісла, дитяче харчування, памперси (а памперси й дитяче харчування були на вагу золота). Антон допомагав нам, іноді треба було щось перевезти машиною… Ми спілкувалися і я, час від часу, запитувала, можливо, є якась робота. Пізніше Марічка Келій запросила мене допомогти в маленькому проєкті. Потім запросив Дмитро Кузнєцов у проєкт “Шлях стійкості”.

Вже працюючи, я побачила оголошення про навчання для тренерок і тренерів у програмі “Молоді амбасадор(к)и розмаїття”. Я ще тоді до Дмитра подзвонила: “Діма, а можна я подамся? Чи нема тут десь перехресних інтересів?” Він сказав: “Усе ок. Це ж навпаки дуже добре”. Я ж залучена в роботу й у мене є зона відповідальності, а тут ще ТоТ. Тому я переймалася, чи вистачить часу.

На першому блоці ТоТ я сиділа й думала: “В людей же стільки досвіду. Всі такі серйозні. Той уже тренер, та — тренерка. Господи, що я тут роблю?” Було складно, бо багато всього нового. Але життя — це в принципі навчання. Я намагалася вибудувати у своїй голові взаємозв’язки: якщо ти зробиш так чи так, то що воно дасть? Це як гра в шахи, коли треба продумувати наперед, враховувати різні варіанти й що це за собою потягне. Адже те, що ти  зробиш чи скажеш, буде розходитися, наче кола на воді.

А ще ТоТ впливає на мене внутрішньо. Мені дуже подобаються слова Соломії Зінець-Мацишин: “Тут ви почуєте багато думок і вони можуть відрізнятися від ваших. Та це не значить, що ваша думка зміниться, вона просто розшириться”. Чим більше я навчаюся, тим більше мої погляди розширюються.

Потім були перші воркшопи, які ми проводили. Я в захваті від молоді, з якою працювала. Від того, наскільки ці люди свідомі, як вони мислять. Взагалі я б хотіла працювати в маленьких громадах, бо, як на мене, молодь у малих громадах має менше доступу до ресурсів. Порівняти, наприклад Івано-Франківськ та село в Івано-Франківській області.

Я займаюся цим, щоб надавати крила іншим. Усі ми потребуємо підтримки, підсилення, і дуже важливо мати людей, які будуть поруч. У контексті воркшопів, які ми проводимо: перш за все люди знайомляться, спілкуються, вони разом працюють. На воркшопі вони познайомляться, а потім разом будуть змінювати щось на краще. Це і є ті кола на воді, про які я казала. І мені б хотілося бути частинкою, піщинкою яка змінює щось на краще в суспільстві.

Проєкт «Мережа для демократії: будуємо майбутнє з європейськими лідерами_ками завтрашнього дня»» реалізується громадською організацією «СТАН» та ActionAid у партнерстві з  ГО «Центр суспільних трансформацій ТЕНЕТ», ГО «Інсайт», ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист»   за підтримки Міністерства закордонних справ Данії. даний проєкт є частиною програми «Молоді амбасадори_ки розмайття». 

Це програма для молоді та молодіжних працівників з посилення соціальної згуртованості для створення інклюзивного, мирного суспільства, мінімізації ймовірності конфліктів, що виникають між різними групами, та прискорення процесу інтеграції молодих людей з числа ВПО. Програму реалізує громадська організація «СТАН» у партнерстві з альянсом за права, рівність та міжнародну солідарність «ActionAid» за підтримки Disasters Emergency Committee (DEC), Global Fund for Children (ША), Terre Des Hommes (Німеччина) та IM Swedish Development Partner (Швеція).

«Розпакувати» минуле

Майже три роки минуло від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Від початку війни  — понад десять. А от у полі російського впливу Україна була століттями: чи в часи Російської імперії, чи СРСР. Останній проголошував себе союзом рівних, а насправді приніс нам війни та геноцид, катував нас, розстрілював і вивозив. І все в типовій моделі колоніалізму: заради повного економічного та культурного домінування Росії. Ми мали б тягнутися до Москви, пишатися «великой культурой» і «могучим языком». Слухати російську музику, захоплюватися російськими ідеями. За ідеальною візією окупанта: незалежної України мало б не бути. І що не вдалося за останні століття, держава-терорист пробує закінчити через вторгнення. Натомість небувалими темпами прискорює дерусифікацію і деколонізацію України.

Тільки в ящику Шредінгера можна вмістити й дохлого, і живого кота одночасно. А от нам варто розуміти, що поки не позбудемося зайвого чужого мотлоху, складно буде знайти місце для всього, що наше: пам’яті, ідентичності, цінностей і візії, як бути далі. Але мова не про бездумне викидання. Щоб позбутися тягаря колоніальної спадщини, треба спершу його роздивитися й «розпакувати», аби зрештою зрозуміти, що тут наше, а що нав’язане. Що нам потрібно, а що стало баластом. У кожному разі цей шлях пролягає через проговорення та осмислення минулого, а не сліпе його заперечення. Коли на щось заплющити очі — нікуди воно не дінеться.

Юлія Любич, фото: ГО «СТАН»

«Якщо ми просто забудемо, що відбувалося, і не проаналізуємо вплив, який воно внесло в наш побут, то далі рухатися не вийде, — міркує дизайнерка освітньої програми  Молоді амбасадор(к)и різноманіття» (YDA) Юлія Любич. — Тому деколонізація —  це активний процес. Це не «запаковування в коробочку», а осмислення і розвінчування старих установок. Запакувати минуле не вийде. Навпаки його треба розпакувати й переусвідомити».

Олександр Войтенко, фото: ГО «СТАН»

Підтверджує цю думку й Олександр Войтенко, освітній експерт і тренер з прав людини УГСПЛ та ОБСЄ в Україні, співавтор посібників з питань історичної памяті, а також багаторічний тренер програми YDA. «Мене лякає, коли в підходах до деколонізації ми намагаємося викреслити з наративу радянський період, ніби його не було, — каже Войтенко. —  Ніби, якщо забудемо Чапаєва чи Щорса, нам стане легше. Часто це перетворюється на абсурд. Замість того, щоб відмовитися від героїзації та дати оцінку минулому, ми викреслюємо його з пам’яті. А значить, викреслюємо той період, коли жили наші батьки, діди та баби. … … Коли ми в СТАНі говоримо про наративи пам’яті, чи пам’ятні місця, чи меморіалізацію, то перш за все на меті не виховання ненависті до комунізму, а усвідомлення жахливості комунізму і його наслідків. І наслідком цього є формування  власного ставлення. Ми очікуємо, що воно буде адекватне, бо виміром є людина».

Деколонізація і діалог

Попри тривале колоніальне минуле, дискурс деколонізації виник в Україні відносно недавно. Як наслідок, що в країні загалом, що в програмі «Молоді амбасадор(к)и розмаїття», він переживає постійне переосмислення. Еволюціонують підходи до формату його дослідження та обговорення.  «Деколонізація — це нова тема. І щоб говорити про неї, у спільноті теж має відбуватися багато рефлексій, — міркує Юлія Любич. — Піднімати непроговорені теми — це дуже важливий запит молоді».

З досвіду роботи СТАНУ з молодими людьми знаємо, що вони наполягають на необхідності медіаресурсів, інформаційних чи фізичних майданчиків, де можна буде ділитися думками, порушувати складні питання, які досі лишалися без уваги. «Це опосередковано, але дуже пов’язано з деколонізацією, з тим, щоб набувати власного голосу, —  пояснює Любич. —  Адже деколонізація — це набування власного незалежного голосу. І набувати його треба в діалозі. Діалог —  результат, який ми б хотіли бачити, бо він потрібен суспільству, в якому довіряють одні одним, в тому числі владі. Він є ознакою того, що суспільство може обговорювати, яким воно хоче бачити майбутнє. Може творити це майбутнє разом».

Учасники(ці) програми «Молоді амбасадор(к)и розмаїття», фото: ГО «СТАН»

Гутірка

Серед проєктів молоді діалог завжди був одним із ключових інструментів. Зверніть увагу, торік організатори «Рєпін НАШ fest» (чи свідомо, чи інтуїтивно) пішли в приміські поїзди не щоб «читати лекції» про видатного художника, а щоб поспілкуватись про нього. Вислухати думки інших, і висловити власні думки. Можливо, молодим людям, які виросли в незалежній країні, чужа сама ідея насадження чи нав’язування. І якщо так — це прекрасно.

Візуальні матеріали фестивалю «Рєпін НАШ fest», Behance: Yulia Danylova

Серед цьогорічних проєктів яскравим прикладом діалогового підходу є «Серія мультидисциплінарних гутірок на тему меморіалізації та деколонізації», який впроваджує студентська організація «Гутірка», що виникла в середовищі УКУ. «Гутірка» є синонімом слова «розмова». Тож згадана організація з часу свого заснування влаштовувала розмови з цікавими людьми. Спершу гостями були переважно викладачі, які приходили поспілкуватися зі студентами  в іншому, аніж на парах, форматі. Пізніше стали запрошувати й спікерок і спікерів ззовні. Експерементувати з форматами. Проводили, для прикладу, живі бібліотеки.

Тепер же, після участі у воркшопах програми «Молоді амбасадор(к)и розмаїття» — ініціативна група запланувала проведення трьох гутірок, поєднаних темами деколонізації та меморіалізації. У назві проєкту підкреслено «міждисциплінарних», адже на кожній зустрічі будуть спікери й спікерки, що працюють у різних сферах. Опираючись на свій досвід та компетенції, вони шукатимуть відповіді на спільні питання.

У першій гутірці взяли участь психотерапевт, автор популярних книжок та подкастів про психологію Володимир Станчишин, а також піаністка, публіцистка, доцентка кафедри культурології Українського Католицького Університету Марта Кузій.

Загалом гутірка була про важливість психологічного відновлення в часи війни, про те наскільки важливо дбати про свої ресурси, і як тут може допомогти мистецтво, зокрема музика. Інший фокус розмови — переосмислення колоніального впливу як у музиці, так і в психотерапії. Для прикладу: психічні розлади, й відповідно практика звертання по допомогу до фахівців, і досі стигматизовані в нашому суспільстві. А це слід, що тягнеться від СРСР, коли не було й мови про адекватну психологічну чи психотерапевтичну допомогу, зате процвітала репресивна психіатрія. Кузій своєю чергою говорила про частково недооцінену чи недовідкриту нашу музику,  яка опинилася в такій ситуації через політику метрополії, через насаджені нам «бренди» Чайковського, або інших російських композиторів.

Найперші гутірки точилися переважно в університетських колах, та зараз ці дискусії виходять за межі УКУ. «Окрім того, що основний фокус на психологічному відновленні, ми на цю гутірку хочемо запросити не тільки студентів УКУ, — каже голова організації «Гутірка» Ірина Могетич. —  до нас приєднаються і  школярі з малих громад, із сіл. Та й інші люди».

Гутірка в Instagram: @hutirka

Повернутись додому

Важливо пам’ятати, що деколонізація — це процес. І процес неминуче тривалий. Тут кожен наступний крок неможливий без попереднього. А те, що ми робимо нині, є ґрунтом для завтра. Це добре бачимо на прикладі ініціативи Портрети Луганщини, яка стартувала ще 2023 року. Тоді команда почала фільмувати спогади людей, які змушені були виїхати з Луганської області. Фіксувати їх у форматі коротких відео, й одночасно пробувати вловити, якою є та частинка пазла, що її додає Луганська область до цілісного образу України.

Пізніше ініціативна група створила короткометражний фільм про Луганський обласний академічний музично-драматичний театр, який з 2014 релокували до Сіверськодонецька, а 2022 до Сум. «Фільм більше про «розповісти історію», про незламність наших людей, — пояснює співпродюсерка фільму Ярослава Губова. —  Про те, скільки вони роблять, аби жила українська культура. Ми намагалися зберегти концепцію «Портретів…» у фільмі, показувати не так театр, як людей в театрі. Це однозначно й про збереження, фіксацію тої культури, яка зараз в Луганську. Зрозуміло, що вона не на теренах Луганської області, але вона серед нас».

Герої та героїня фільму: колишній і теперішній головний режисери, актори, говорять про театр, яким він був, і яким є зараз. Як він змінюється. Для чого він потрібен публіці, і їм самим. Про відчуття, коли вистави переривають повітряні тривоги.  І як це повертатися з укриття на сцену, щоб дограти до кінця.

Також це кіно про театр в часи війни, і людей у часи війни. «Люди, у Сіверськодонецьку навчилися працювати, не дивлячись ні на що, — каже Максим Булгаков, головний режисер. —  Головне, щоб ти працював, щоб не було часу для суму й меланхолії. Треба багато встигнути, бо завтра нас може не бути. От і все, настро́й на роботу. Я думаю, що ми такий настрій і Сумському театру передали».

А найкраще, на наш погляд, про сутність і значення театру, сказав у фільмі Актор Володимир Благий: «Для людей, які до нас приходять, Луганський театр — це частина Луганщини. Це спогади про ті часи, коли все було інакше. Коли все було нормально. Жив і знав, що буде далі. Щось планував, про щось мріяв. І я б теж дуже хотів прийти й подивитися на Луганський театр. Хоча б на ці півтори-дві годинки повернутися додому і забути про те, що відбувається. Можливо, за цим і приходять».

Проєкт «Мережа для демократії: будуємо майбутнє з європейськими лідерами_ками завтрашнього дня»» реалізується громадською організацією «СТАН» та ActionAid у партнерстві з  ГО «Центр суспільних трансформацій ТЕНЕТ», ГО «Інсайт», ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» за підтримки Міністерства закордонних справ Данії. даний проєкт є частиною програми «Молоді амбасадори_ки розмайття». 

Це програма для молоді та молодіжних працівників з посилення соціальної згуртованості для створення інклюзивного, мирного суспільства, мінімізації ймовірності конфліктів, що виникають між різними групами, та прискорення процесу інтеграції молодих людей з числа ВПО. Програму реалізує громадська організація «СТАН» у партнерстві з альянсом за права, рівність та міжнародну солідарність «ActionAid» за підтримки Disasters Emergency Committee (DEC), Global Fund for Children (ША), Terre Des Hommes (Німеччина) та IM Swedish Development Partner (Швеція).

Витоки програми та спільноти «Молоді амбасадор(к)и розмаїття»

Історія СТАНу почалася у Луганську 2008 року. Це було протестне літературне угруповання, що виросло до громадської організації, яка займається неформальною освітою, правозахистом, підтримкою активної молоді та спільнот із високим рівнем ризику. Коли Росія почала війну проти України, СТАНу довелося перенести свій осередок з Луганська до Івано-Франківська. Організація налічувала тоді всього кілька людей, які орендували невеликий офіс на окраїні міста, а невдовзі, 2019 року, започаткували одну з головних освітніх програм СТАНу: «Молоді амбасадор(к)и розмаїття» (YDA). Багато з найперших учасниць та учасників програми вже мають великий досвід роботи в громадському секторі, волонтерстві, провадять власні організації. Частина з них стали тренерками YDA, наставниками для наступних поколінь.

Сама програма теж виросла. Еволюціонувала методологія. Розширилась географія роботи. Якщо на початках це був локальний проєкт з Прикарпаття, то зараз YDA охоплює молодь з усіх регіонів України, зокрема й людей, які змушені були виїхати з окупованих, або прифронтових міст. Програма допомогла їм знову влитися в громадські рухи. Тим, хто опинився у скруті, допомогла стати на ноги, підтягнути здоров’я, розв’язати проблеми з житлом, влаштуватися на інші навчальні програми чи курси, або навіть отримати тривалу психологічну підтримку (більше про це ми писали тут). У час війни, коли люди втрачають домівки, друзів та рідних, чи щонайменше — живуть у тотальній невизначеності, дуже цінно, що їм є до кого звернутися. І цінно почуватися частиною чогось більшого.

Нині можна впевнено сказати, що «Молоді амбасадор(к)и розмаїття» — це вже не тільки всеукраїнська спільнота. Близько року тому вона стала частиною Global Platforms, мережі, яка об’єднує молодь зі всього світу.

Ресурсні центри: кому й навіщо?

Молоді люди разом вчаться, втілюють свої проєкти. Їздять одні до одних у гості; для обміну досвідом, стажувань, але перш за все — щоб спілкуватись і залишатися на зв’язку. Важливо, аби вони мали на що опертися, мали де бути.

Для прикладу, перший ресурсний центр СТАНу, що на вулиці Тарнавського у Франківську, на початку повномасштабного вторгнення відіграв значну роль. Багато активісток та активістів поїхали зі своїх міст і сіл, не знаючи ні куди, ні на скільки. Для когось із них центр став офісом або коворкінгом, прихистком чи безпечним простором. Якоюсь мірою і штабом для волонтерських гуманітарних ініціатив.

Тож невдовзі після повномасштабного вторгнення Росії команда СТАНу поставила собі за мету відкрити й обладнати в Івано-Франківську ще один ресурсний центр для молоді. Влітку 2024 мрія стала реальністю. Зараз це триповерховий  простір на вулиці Чорновола, де можна працювати, проводити тренінги, приїздити на стажування до СТАНу. І просто побути в безпеці: головна подієва зала, що здатна вмістити  близько 30 осіб, розташована в добре укріпленому підвалі.

«Нещодавно я відкрила чатик, і зрозуміла, що ми почали робити ремонт два роки тому, Два роки, —  з подивом згадує операційна менеджерка ГО «СТАН» Марія Келій. — Тоді ми зрозуміли, що простір на Тарнавського вже не може покривати всі запити які є».

Новий простір відкрили 21 вересня, й зробили це камерно. Зібрали лише команду та найближчих друзів. «Ми говорили про те, як прийшли до  ідеї створити ресурсний центр, які ресурси доклали, — пригадує Келій. — Затишно посвяткували в командному колі. А ще напрацювали ідеї, чим цей простір наповнити. Кожен і кожна могли сказати: «Що мені важливо, аби почуватися в безпеці, та що я готова дати цьому простору, як готова його наповнити». Провели також сесію колажування з художницею Машею Вишедською про те, як ми сьогодні бачимо активізм».

В офіс, але, перш за все, до людей

У ресурсному центрі облаштували дві зали для спільної роботи. Перша, як ми вже згадували, на 30 осіб. Інша  — це зала з каміном на другому поверсі. Є також офісні кімнати, сім вбиралень, кухня. Є апартаменти, де можна заночувати. «Коли до СТАНу приїжджають амбасадор(к)и з інших міст України,  вони можуть прибути на день скоріше, або ж поїхати пізніше, — пояснює Марія Келій. — Вже не треба для них шукати додаткового житла. Часто в нас нема на це бюджету, зате є можливість їх прийняти, й вони відчуватимуть, що про них піклуються. Нам це важливо. Хочеться, щоб вони приходили наче і в офіс, але, перш за все, до людей. До когось, хто запропонує комфортне місце для роботи, потурбується чи не холодно, запропонує чаю. Зараз такий час, коли такі людські стосунки дуже важливі. Щоб не відчувати самотності, зменшувати тривожність».

Про відкритість і безбар’єрність

Зараз у ресурсному центрі організовують свої заходи різні громадські організації, не лише СТАН та партнери. Це й воркшопи, семінари, і розмовні клуби іноземних мов. «У просторі ми проводили засідання ради «Молодої дипломатії», — розповідає Олексій Тутов, голова комітету соціальної політики та культурної дипломатії в згаданій організації. — Там є проєктор і можна використовувати будь-які медійні матеріали. Можна зробити невеличку перерву й піти на кухню, перепочити, приготувати собі чаю. Там дуже круто. Ми вже плануємо провести кілька заходів у наступному семестрі. Особисто в моєму комітеті думаємо про дебати. А ще обговорюємо формат кіновечорів».

Звісно, будь-хто може звернутися, щоб провести тут свою подію, чи зустріч (для цього ви можете заповнити форму). Треба — то стукайте, і вам відчинять. «Я хочу, щоб це місце було ресурсом для людей, і особливо для волонтерів початківців, у яких немає свого приміщення, — каже менеджерка ресурсного центру Вікторія Іллеш. — Коли я була на першому курсі, теж мала такі потреби, але навіть не задумувалася, що існують центри, де тобі безкоштовно нададуть простір. Хочу, щоб цей ресурсний центр таким і був. Щоб люди могли прийти й організувати подію, посидіти з друзями, чи просто побути в тиші».

Також Вікторія нещодавно взяла участь у програмі «Молоді амбасадор(к)и розмаїття». Розповідає, що це вплинуло й на неї особисто, і на її бачення громадського активізму. «Познайомилася з цікавими людьми, й вони були геть різні, — каже вона, — і старші, й молодші. Я бачила дівчину 15, чи 16 років, яка вже була частиною молодіжної ради, а до цього організувала багато проєктів. Це надихнуло мене. Неважливо скільки тобі, ти можеш робити щось дуже круте. Або ж навпаки, людям по 25 років і більше, й вони тільки починають свій шлях у волонтерстві — це теж дало мені зрозуміти, що почати ніколи не пізно. Крім того, досі я не сильно задумувалася про інклюзію. Та на воркшопі ми про це говорили, і я вже стала помічати такі речі, коли ходжу Франківськом». До слова, ще на етапі ремонту в ресурсному центрі, СТАН консультувався з Марією Нікітіною та ГО «Захист», а це найвищий рівень експертизи щодо безбар’єрності.

Ресурсний центр — це тепле, безпечне, безбар’єрне та затишне місце, обладнане сучасною технікою. Місце, куди ви можете прийти й втілювати свої задуми. То чому ні? Адже ні стіни, ні обладнання нічого не важать без людей, які користуються ними. І добре, коли такий простір не один.

«У нас є ще ресурсний центр у Володимирі, — каже Марія Келій, — і коли ми творили цей простір, то зрозуміли, що розглядаємо і той офіс, і офіс у Франківську, як загальний центр організації, де є дуже різні ресурси. Є приміщення, де можна проводити події.  Є техніка, яку ми можемо давати в користування. І є люди, які не перший рік працюють в громадському секторі й можуть консультувати активіст(ів)ок».

Рух та спокій

Володимирський ресурсний центр куди менший, як Івано-Франківський, але за рік роботи він уже став для молоді справді своїм. «Я тішуся, що це місце є, і що воно почало працювати так, як я хотіла вже цілий рік — розповідає координаторка YDA у Володимирі Анастасія Пасальська. —  До молоді нарешті дійшло, що сюди можна прийти й коли тобі погано, і коли добре. Повчитися,  посидіти, потупити, поговорити й попити чаю. Зараз холодно, то де сидіти? А тут прекрасне місце».

Переступивши поріг центру, помічаємо барабани. Трохи далі клавіші. Кілька столів, диван. За одним із них працює дівчина з ноутбуком. «Тут у нас гурт репетирує, а цей простір можна використовувати, як коворкінг, — пояснює Анастасія, —  і Дарія приходить, щоб попрацювати». Вітаємося з Дарією, та від роботи не відволікаємо. «У нас дуже гарна стіна — це Іванка Чуйко Малювала», — продовжує Пасальська.

А ще молодь проводить тут кіно- й читацький клуби, грає в настільні ігри. Тут-таки  відбуваються тренінги в рамках YDA. Загалом складається враження, що цей простір належить молодим людям. Саме вони його творять, наповнюють. Якщо приходять сюди репетирувати, не лінуються стіни розписувати — значить їм добре тут не лише вчитись або працювати. Добре й відпочивати.Показати бічну панель

Насамкінець про відпочинок. Нині СТАН працює над тим, щоб започаткувати для молоді ресурсний центр в одному з сіл Івано-Франківщини. Недалеко від міста, щоб туди легко було дістатися. Зате далеко від галасу, метушні, щоб добре було й працювати, і відпочивати. Пройтися лісом, назбирати грибів. Побути в спокої і зрозуміти як ти, й куди тобі рухатись далі. Щоб набратися сил.

Проєкт «Мережа для демократії: будуємо майбутнє з європейськими лідерами_ками завтрашнього дня»» реалізується громадською організацією «СТАН» та ActionAid у партнерстві з  ГО «Центр суспільних трансформацій ТЕНЕТ», ГО «Інсайт», ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» за підтримки Міністерства закордонних справ Данії. даний проєкт є частиною програми «Молоді амбасадори_ки розмайття». 

Це програма для молоді та молодіжних працівників з посилення соціальної згуртованості для створення інклюзивного, мирного суспільства, мінімізації ймовірності конфліктів, що виникають між різними групами, та прискорення процесу інтеграції молодих людей з числа ВПО. Програму реалізує громадська організація «СТАН» у партнерстві з альянсом за права, рівність та міжнародну солідарність «ActionAid» за підтримки Disasters Emergency Committee (DEC), Global Fund for Children (ША), Terre Des Hommes (Німеччина) та IM Swedish Development Partner (Швеція).

«Ми показали, що ми нормальні, й вони відкрилися теж»

Мене звати Даша. Я часто стикалася з дискримінацією через свою сексуальну орієнтацію. Я лесбійка.

Якось я проходила виробничу практику в перукарні. Дівчата, які вже давно працюють, почули, що я розмовляю по телефону зі своєю партнеркою й розповіли керівниці, а та — моїй майстрині. Приїхали обоє. Зібрали нас і почалося: «Як це так можна? Це неправильно. Вийдете на навчання, то відведу до психолога, щоб вона з вас це вибила». Казала, що нас треба «перекинути через коліно і бити ременем, щоб вибити цю дурь».

До психолога мене не відвели (дуже дякую, напевно забули). Але відчувалося ставлення не як до всіх. Часто мені занижували оцінки: я не виходила на стипендію, хоча дуже старалася. Коли були якісь збори, мене ігнорували.

Часто люди думають, що ми якісь не такі. Мої родичі відреагували так, наче я вбила людину й мене за це посадять…

Тому й виникла ідея написати проєкт «Діалоги рівності». Показати, що спільнота ЛГБТКІ+ — це такі самі люди, як і всі. Ми так само працюємо, так само думаємо, розмовляємо.

Коли потрібна консультація психолога, лікарки чи інших фахівців, які працюють з людьми, спільнота часто стикається з дискримінацією. Тому ми вирішили провести освітні заходи для студентів, щоб вони розуміли, що в їхній практиці теж таке буде. Щоб у форматі спілкування з «живою книгою» могли поставити нам усі некоректні питання, і потім не ставили їх клієнтам».

Формат живої книги, чи живої бібліотеки передбачає, що в ролі книжок — люди, які говорять про свій досвід, або відповідають на прямі питання читачок і читачів. Це спілкування дає інакший рівень контакту й довіри, ніж при «спілкуванні» з паперовою книгою. У рамках «Діалогів рівності» два такі заходи провели в університетах Житомира. Книгами виступили Даша (Дар’я Рибалко), та співініціаторки «Діалогів рівності» Колодніцька Анна й Колесник Каріна. Перша жива бібліотека була для майбутніх психологів і психологинь. «Спочатку ми їм розповіли про усвідомлення нашої сексуальної орієнтації, потім про камінг-аути: перед батьками, друзями, перед самими собою, — пригадує Даша. — Пів пари ми розповідали про себе, а потім просто спілкувалися з ними. Дали зрозуміти, що вони можуть ставити нам будь-які питання». Окрім живих бібліотек, у рамках проєкту провели два тренінги для молоді «Вступ до сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності».

Перед втіленням «Діалогів рівності» ініціаторки мали тренінги у рамках програми YDA. «Ми з партнеркою їздили на базовий воркшоп у село Бабин, у Хату майстерню, — розповідає Даша. — Було класно. Атмосфера й люди навколо — це надихало. Та й розумітися на такій кількості тем для мене важливо. Я не звикла до такого розпорядку дня, що з дев’ятої ранку ми вже працюємо. Але це був свого роду й відпочинок, бо там не ловив зв’язок».

Діалог — це завжди про взаємодію. Тож не дивно, що проєкт вплинув не тільки на його авдиторію: на молодь, майбутніх психологинь, лікарів. Живі бібліотеки й тренінги принесли цінні відкриття також ініціаторкам «Діалогів рівності». «Я думала, що більшість гетеросексуальних людей максимально ненавидять гомосексуальних. — Ділиться Дар’я Рибалко. — Що вони поставляться з лютою дискримінацією та нерозумінням. Що не приймуть. Але насправді, то після живої книги люди підходили поспілкуватися. І їм було цікаво, і нам було цікаво. Часом люди живуть зі своїми рамками, ніби це погано. Але ми прийшли й показали, що ми нормальні, й тому вони відкрилися теж».

Про повагу та взаємопідтримку

Оксана Богуцька —  проєктна менеджерка Молодіжного центру Чернівців «Резиденція молоді», разом з командою якого, в рамках YDA вона реалізувала проєкт «Діалог без бар’єрів».

Історія почалася з того, що Оксана взяла участь у тренінгу про інклюзію та безбар’єрність від ГО «Захист». «Я подумала, що молодіжній працівниці треба знати про ці теми, — розповідає Богуцька. —  Необхідно мати базу, щоб розвиватись надалі. Або й для себе, щоб у виступі чи в повсякденному діалозі розуміти, що ОК, а що ні. Після тренінгу я усвідомила, що в нашому місті великі проблеми з безбар’єрністю».

Усвідомила й те, що в суспільстві є багато табу та стереотипів щодо людей з інвалідністю, зокрема людей, які пересуваються на кріслі колісному. «Є стереотип, що як людина на кріслі колісному, то вже все… — міркує Оксана. — Або як часто називають людей з інвалідністю? «Даун», «інвалід», «сліпий», «глухий»… А найбільший стереотип, ніби вони не Ок, і їм треба десь окремо сидіти. Це не нормально. Це не про повагу й не про взаємопідтримку. А безбар’єрність, інклюзія — навпаки. Ми всі на рівних умовах. Ми всі маємо такі самі права на самореалізацію, на роботу чи навчання».

Дуже доречно, що після тренінгу ГО “Захист” можна було пройти навчання з проєктного менеджменту. Команда «Резиденції молоді», Оксана, а також її колеги Прокоп Любов та Кірчик Інна скористалась цією можливістю й зрештою їхні ідеї викристалізувалися в проєкті «Діалог без бар’єрів». Суть проєкту — це створення та поширення десяти тематичних  відео. Для прикладу: «Як правильно спілкуватися з людьми з інвалідністю», «Інклюзивна освіта: Як забезпечити рівні можливості для всіх учнів та студентів», «Психічне здоров’я та інклюзія: Як говорити про невидимі проблеми».

Прикметно, що проєкт зародився після тренінгу ГО «Захист», й надалі експертки та експерти організації допомагали його втілювати. «Вони підтримували,  — Розповідає Оксана. — Сергій Щербань був нашим ментором. Марія Нікітіна була нашою консультанткою; перевіряла теми, як вони прописані, що Ок, а що ні».

Серія відео — це тільки початок діалогу, запрошення до подальшої розмови. Перші кроки, на яких не варто зупинятися. «Я зрозуміла, що це дуже важлива тема. — Міркує Оксана Богуцька. — Тут багато стереотипів табу. Є над чим працювати, що розвінчувати. І «Діалог без бар’єрів» стане фундаментом для майбутніх проєктів. Ми б хотіли реалізовувати тренінги на ці теми. Робити щось масштабніше. Може, навіть зробити книжечку, посібник».

«Це наша реальність»

Семен Кошоватий спробував себе в громадському активізмі ще в дев’ятому класі. Волонтерив на різноманітних подіях, здебільшого на велозаходах у Чернівцях. Пізніше долучався до проєктів «Будуємо Україну Разом», закінчив «Українську академію лідерства». Працював у «Let’s do it, Ukraine!», де був головою національного офісу. 2024 року з колегою Людмилою Романчук започаткував ГО «Фундація активного міста».

Одного разу Семена зачепила думка, що в Україні багато людей далекі від розуміння своїх прав чи політичних процесів. «Коли я виграв проєкт від ГО «Офіс дій», ми були на акселераторі з адвокації, — розповідає Кошоватий. —  Один з тренерів, Олександр Солонтай, говорив, що в нас тотальна політична безграмотність. Більшість людей, особливо молодь, не знає, які має права. Не знає, хто у нас прем’єр-міністр, що таке критичне мислення…» Семен вирішив це змінювати. Пояснювати молодим людям, які щойно стали виборцями, або ж невдовзі ними стануть, базові речі: про гілки влади в Україні, повноваження посадовців і сфери їхньої відповідальності. А головне — як захищати свої права.

Щоб це стало можливим, Семен Кошоватий і Людмила Романчук реалізували проєкт «Дій! Знай! Впливай!”, який отримав підтримку в рамках програми YDA. «Дій! Знай! Впливай!” — це серія інтерактивних лекцій для одинадцятикласни(ків)ць та студент(ів)ок 1-3 курсів університету.

«Перед лекціями ми опитували людей, — каже Семен, — більшість із них не уявляє, що відбувається. Тож ми починали з того, який устрій в Україні, й повільно переходили до медіаграмотності, критичного мислення. Торкалися питань, як аналізувати новини, вислови політиків. Намагалися доносити людям інформацію й «діставати» ті знання, які вони отримували у школі, ще коли їм це не було цікаво, бо вони з цим не стикалися. Пояснюємо, що зараз —  це наша реальність. Кожна наша лекція починається зі слів, що не мати політичної грамотності, не знати про свої права — це як грати в настільну гру, не знаючи правил».

Семен планує розвивати ініціативу й надалі. Вдосконалювати лекції, збільшувати охоплення. Навчати команди, які проводили б ці лекції незалежно. «Спочаку це може бути в межах нашого міста чи області, — каже він. — Ми навіть говорили з головою молодіжної ради при ОВА. Вони б хотіли масштабувати ці лекції на область, щоб ми та представники молодіжної ради їздили в регіони». Цінно, що проєкт має вплив, як на молодь, що слухає лекції, так і на Семена й на його організацію. «Це те, в чому розкривається і моя громадська діяльність, — пояснює Семен Кошоватий. — Досі  були переважно або дуже локальні ініціативи, або я лише долучався до проєкту. Те, що ми робимо зараз — це, я відчуваю, початок чогось великого під моїм проводом».

Проєкт «Мережа для демократії: будуємо майбутнє з європейськими лідерами_ками завтрашнього дня»» реалізується громадською організацією «СТАН» та ActionAid у партнерстві з  ГО «Центр суспільних трансформацій ТЕНЕТ», ГО «Інсайт», ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» за підтримки Міністерства закордонних справ Данії. даний проєкт є частиною програми «Молоді амбасадори_ки розмайття». 

Це програма для молоді та молодіжних працівників з посилення соціальної згуртованості для створення інклюзивного, мирного суспільства, мінімізації ймовірності конфліктів, що виникають між різними групами, та прискорення процесу інтеграції молодих людей з числа ВПО. Програму реалізує громадська організація «СТАН» у партнерстві з альянсом за права, рівність та міжнародну солідарність «ActionAid» за підтримки Disasters Emergency Committee (DEC), Global Fund for Children (ША), Terre Des Hommes (Німеччина) та IM Swedish Development Partner (Швеція).

Куди й по що

Учасниці й учасниці програми «Молоді амбасадор(к)и розмаїття» часто подорожують до колег з інших регіонів країни. Організовують мандрівку, скажімо, на Волинь, чи на Закарпаття, де мають зустрічі з локальними організаціями, знайомляться з активними людьми тамтешніх громад. Переймають їхній досвід. Так зав’язується нова дружба й нові партнерства. Подорожі та спілкування не менш важливі для навчання молоді, аніж власне воркшопи чи робота з ментор(к)ами.

Нещодавні поїздки СТАНу подібні до традиційних «амбасадорських», однак масштабами відрізняються. Мова вже не про іншу область чи регіон, а про інші країни, тож це можливість побачити докорінно інакші практики чи підходи. Іншими очима подивитися на власну роботу. Парадокс у тім, що попри «інакшість», завжди знаходимо багато спільного з українським контекстом. До прикладу: здавалося б, далекий від нас Киргизстан, та цій країні людям теж доводиться радити собі з тягарем совєтського минулого.

Отож, кожен із чотирьох візитів мав свою тему та свої цілі. У згаданому вже Киргизстані спілкувалися про деколонізацію, а також вивчали молодіжну роботу місцевих організацій. У Чехію їздили, щоби більше дізнатися  про студентські протести 20-21 століть. У Молдову — по досвід екологічних ініціатив. У Хорватії знайомилися з прикладами відновлення країни після війни.

Не туризм

Водночас ці візити були й заради знайомства з країнами загалом. Задля можливості глянути на них з незвичного боку. Побачити щось глибше за оболонку, яку творить туристична індустрія чи радянські стереотипи. «У ширшому сенсі це було, щоб пізнати Молдову, — пояснює фасилітаторка молдовського візиту Валерія Ткаченко, — бо в людей про неї дуже стереотипне уявлення. Ніхто не знає про якісь активності, крім того, що там вирощують виноград і яблука, роблять вино. Коли спитати людей, на що б вони хотіли подивитися, відповідать, що на виноградники. Але там є різні організації, в яких нам треба ще повчитися. Активістський сектор Молдови дуже згуртований».

Варто пам’ятати, що коли ми знайомимося з іншими, вчимося у них, то й розповідаємо про себе. Діалог — завжди двонаправлений процес. «Ці поїздки — важливе тренування для нас, українських активісток і активістів нового покоління, як будувати дипломатичні відносини зі світом, — пояснює співзасновник СТАНу Ярослав Мінкін. — Це можливість говорити про Україну й руйнувати стереотипи. І це вивчення глобального контексту. Ми свідомо обираємо або країни, про які мало відомо, або теми, про які мало відомо в Україні».

Ясна річ, що подібні подорожі — це й можливість поспілкуватися з друзями та партнерами. Набратися енергії. Ярослав Мінкін пояснює:  «Ще одна ціль — щоб люди могли поспілкуватися не тільки на робочих нарадах. Щоб мали можливість зміцнювати зв’язки, протидіяти вигоранню, повертати собі цю звичайну людську комунікацію». Безперечно, це й про спілкування з колегами з-за кордону. Людьми, які поділяють твої цінності, але мають інакші досвіди. Подібні контакти навчають бачити більше, мислити ширше.

Зустрічі в Киргизстані

Останньою цього року й, можливо, найбільш насиченою, була поїздка до Киргизстану. Учасниці провели в країні понад тиждень. Познайомилися з культурним центром Kuduk, громадськими організаціями IDEA Central Asia, Esimde. Відвідали важливі музеї та місця меморіалізації.

«Це була поїздка про боротьбу з російським імперіалізмом, про спротив, — міркує учасниця візиту, випускниця програми YDA й нині проєктна менеджерка СТАНу Катерина Шулакова. — Я побачила дві основні теми: культура та деколонізація. Йшлося навіть не тільки про деколонізацію, а й про живу боротьбу в реальному часі, бо зараз там дуже великий російський вплив».

«Перед тим, як їхати в Киргизстан я мало знала про контекст Центральної Азії, — розповідає учасниця візиту й головна редакторка Бомедіа Анастасія Перепеличенко. — Неочікувано ця поїздка виявилась для мене повною вражень і я повернулася дуже натхненною. Політичний і активістський клімат в Киргизстані тяжкий. Там значно сильніше відчуття впливу Росії і я вперше спостерігала, як сильно сусідство з Росією впливає на всі сфери життя. Прийняли закон про іноагентів і активіст(к)и опинилися під величезним тиском. Є ризик, що їх ув’язнять. Небезпечно прямо говорити про права людини. Це не ті обставини, які сприяють розвитку громадянського суспільства. Та мене вражає, як людям, з якими ми бачилися, вдається продовжувати робити те, що вони роблять, і вірити, що зміни важливі».

Теперішні «стосунки» з Росією — далеко не єдина точка дотику громадянських суспільств України та Киргизстану. Серед іншого, спільним є й те, що нам доводиться працювати з травмами совєтського минулого. «Ми познайомилися з організацією Esimde, — розповідає Перепеличенко. — Це історики(ні). До повномасштабного вторгнення вони досліджували в українських архівах, як  киргизів і киргизок депортували в Херсонську й Миколаївську області (бо там почали вирощувати бавовну й потрібні були люди, які зможуть із цією бавовною працювати). Ще в сталінські часи, якщо я не помилюся. Загалом є багато досвіду, який варто проговорювати й нам, і їм, щоб зрозуміти ширший контекст сталінських і радянських злочинів. Це жахливі речі, жахливі персональні історії. І те, якою травмою для них була колективізація… Вони мають свій травматичний досвід, а ми свій. І цінно мати майданчик, щоб це проговорювати».

Багато рефлексій виникло й після спілкування з представницями організації IDEA CA. Часто це стосувалося інструментів чи підходів, які варто застосовувати в Україні. Мова й про роботу IDEA з молоддю, і про медійні проєкти організації, а особливо — про готовність тримати удар. «IDEA привернула мене до думки, що хороший план, хороші політики і якісно прописана документація — це суперважливо, — Каже Катерина Шулакова. — Наприклад, у них є план на випадок, якщо їх визнають іноагентами. Є стратегія, є комунікаційні політики. Це організація, яка дуже якісно готується».

«Ми лишаємося в діалозі, спілкуємося з усіма, з ким там бачилися, — продовжує тему співпраці й обміну досвідом Перепеличенко. — Домовилися з IDEA Central Asia. У них сильна медійна складова й ми хочемо більше дізнатись про їхню роботу. А їм цікаво дізнатися від нас про креативні способи фандрейзингу. Закон про іноагентів ускладнює діяльність міжнародних організацій, тому вони змушені шукати інструменти. Після повномасштабного вторгнення у нас дуже розвинулася культура донатів, а для них це щось зовсім нове».

Єдність

На запитання: «Що ж було найважливішим у поїздці?» —  Анастасія Перепеличенко відповідає:  «Люди». А потім додає: «У мене було дуже глибоке переживання єдності з усіма жінками на світі. Жінки, з якими ми бачилися і знайомилися, вони були дивовижні й дуже натхненні. Наче ми із зовсім інакших культур, але я відчуваю, що можу знайти з ними спільну мову. Й мене дуже надихнуло відчуття глобальної жіночої спільноти. Останнього дня дівчата з IDEA подарували нам хустки. У мене є така помаранчева з ілюстрацією, де зображені кілька жінок. Це символ сестринства. І цей артефакт, цей подарунок для мене дуже про цю поїздку. Я б хотіла почуватися так в Україні. Не кажу, що в нас цього нема. Зовсім ні. Але я віднайшла потребу відчувати підтримку й розвивати сестринство в Україні. Може, це й дивно звучить, але це було дуже цінно для мене».

Цінність спільнот, потребу в єдності важко перебільшити. Вміння порозумітися, гуртуватися у великі групи й співпрацювати відіграло ключову роль у становленні людства. Це те, що колись сформувало homo sapiens. Те, що формує наше сьогодення, й визначає майбутнє. Що дозволило окремим голосам стати голосом демократичного, ліберального суспільства. Відстоювати права людини. Права всіх, а отже й кожної та кожного.

Громадянське суспільство — це прояв єдності. І коли говоримо про його частинку, «Молодих амбасадорів і амбасадорок розмаїття», то  перш за все, про спільноту. Так, це навчальна програма й можливість зростати, втілювати свої ідеї. І водночас це спільнота, це те, що дозволяє окремим голосам ставати сильним голосом молоді. Й це відкрита спільнота. Відкрита до партнерства в Україні чи закордоном. Відкрита до молодих людей, які прагнуть розвиватися.

Проєкт «Мережа для демократії: будуємо майбутнє з європейськими лідерами_ками завтрашнього дня»» реалізується громадською організацією «СТАН» та ActionAid у партнерстві з  ГО «Центр суспільних трансформацій ТЕНЕТ», ГО «Інсайт», ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» за підтримки Міністерства закордонних справ Данії. даний проєкт є частиною програми «Молоді амбасадори_ки розмайття». 

Це програма для молоді та молодіжних працівників з посилення соціальної згуртованості для створення інклюзивного, мирного суспільства, мінімізації ймовірності конфліктів, що виникають між різними групами, та прискорення процесу інтеграції молодих людей з числа ВПО. Програму реалізує громадська організація «СТАН» у партнерстві з альянсом за права, рівність та міжнародну солідарність «ActionAid» за підтримки Disasters Emergency Committee (DEC), Global Fund for Children (ША), Terre Des Hommes (Німеччина) та IM Swedish Development Partner (Швеція).