“У мене вдома є багато стін — кожному малюнку знайдеться місце ” — Святомира Возняк

Святомира Возняк викладає українську мову та літературу у Крихівецькій загальноосвітній школі в Івано-Франківську. З дитинства вона займається мистецтвом, а відколи почала викладати впроваджує мистецькі практики в навчання. Святомира є фаховою арт-терапевткою. За допомогою театру, музики, образотворчого мистецтва вона діагностує загострення у стосунках учнів та учениць, допомагає їм зрозуміти себе та вчить приймати інших.

Про відносини дітей і вчител(ів/ьок), булінг та мистецьку реставрацію, якої потребує освіта, ми поспілкувалися під час проектного модулю програми “Youth and education” в межах проекту “Амбасасадори розмаїття в Прикарпатті”

На межі освіти та мистецтва

Так сталося, що я написала перший вірш, намалювала першу картину та зіграла першу роль у 3 роки. Чи то так зорі склалися, чи я собі постфактум дофантазувала, але ці напрями мистецтва стали найважливішими цеглинками, з яких надалі будувалося моє життя.

Як трапилося, що я вилізла на сцену раніше ніж пішла до школи? Мені дали роль маленької русалоньки у виставі “Лісова пісня” за твором Лесі Українки. Режисерці-постановниці здалося, що це буде вдалим ходом. Бо як сприймають дітей на сцені? Звичайно, що позитивно. Поруч зі мною на спеціально закріплений гойдалці гойдалася доросла красива мавка. Серед декорацій було щось схоже на озеро, де плюскотілися інші русалки. А я — маленьке русалчатко — теж собі щось бігала, бавилась. Мені пояснили, що я маю пробігтися красиво личком до залу. Я дуже старалася, чемно відвідувала всі репетиції і так воно в мені полюбилось.

У школі теж багато грала. Можливо, тому це мені так подобалось, що від дітей вчителів завжди багато очікують, особливо на Прикарпатті. Через ці очікування я почувалась, ніби закутою у рамки, а театр став моїм протестом, способом позбутися їх. Я могла бути як завгодно зарамкованою, але приходив час, і скидаючи з себе все, що мене обтяжувало, я ставала іншою людиною.

Що театр може допомогти згладити конфлікти, я почала помічати, спостерігаючи за своїм класом. Це були діти з дуже різними мріями, діти із дуже різних сімей. Нам неймовірно пощастило з класною керівницею, яка навчила нас спілкуватись і чути одне одного за допомогою мистецтва, передусім театрального. Саме театр шкільний любительский надзвичайно нас здружив. За допомогою нього ми змогли заглибитися в суть наших проблем та проблем дорослих.

У Виші я теж займалася театром, але вже більше організовувала ніж грала. Тоді ж для мене стало ясно, що творчу й менеджерську роботу рідко коли може виконувати одна людина. Після Вишу пішла в акторську студію. Довго думала, чи здобувати ґрунтовну освіту за цим напрямом, чи йти далі цим шляхом, але зрозуміла, що я не готова. Надто велику жертву має покласти жінка на цей вівтар.

Почати працювати у сфері освіти теж було не простим рішенням. Це була багаторічна психологічна боротьба. На початку своєї кар’єри я зіткнулася з сексизмом та ейджизмом. У певну мить просто замкнулась, як мені здавалось, поставила крапку. Казала, що  більше в цю сферу не повернусь. Але так сталося, що повернулась. Зрозуміла, що діти варті того, щоб пожертвувати чимось заради них.

І от я опинилась разом з ними у просторі, де програма діє, але не дає результату, де є підручники, ніби сучасні, але те, що в них написано, зовсім не накладається на життя дітей. Смішно сказати, за програмою ми колядки маємо вчити у вересні. Цей простір відбиває у дитини бажання йти в школу вже тому, що їй не подобається одяг, в якому вона мусить туди йти, на годину, котра їй незручна, до вчителя який її не сприймає.

За таких обставин мистецтво стало нашою універсальною пігулкою, яка, по-перше, знеболює, по-друге, надає усьому, що відбувається певного сенсу. Я бачу, що коли я уроках застосовую мистецькі прийоми, це дає учням певний заряд енергії. Скажімо, на уроці мови ми можемо читати реп. І вони починають любити… я не скажу “любити предмет”, бо це надто поверхово, але любити той процес, в якому вони беруть участь.

Творчість проти булінгу

Якщо говорити про булінг, це проблема, котра пронизує стосунки дітей із вчителями, дітей із дітьми, вчителів із вчителями, вчителів і батьків, батьків і дітей. Конфліктів тут не уникнути, але можна скорегувати наслідки. Можна навчити людей виходити з неприємної ситуації, контролювати свою злість. Звісно, це довгий процес, що потребує зусиль.

Щодо дітей, у процесі навчання для них можна створити середовище, де булінг буде недоречний.  Перший крок до побудови такого середовища — комунікація. Якщо одна дитина розуміє, з якої родини інша, де вона живе, чому так одягається, чому фарбує волосся в такий колір, чому розмовляє з помилками, вона вже не буде проявляти великої агресії.

Яка роль у цьому процесі мистецтва? Звертаючись до мистецьких засобів, вчитель або вчителька може швидше помітити тенденції до загострення відносин між дітьми та вчасно прокомунікувати їх. На своїх уроках я накопичую таку велику “базу даних”, яку мені не надасть жодна анкета з питаннями  “Чи був ти свідком булінгу?” “Чи піддавався ти цькуванню?” Звісно, анкети можна зробити анонімними, але чи зізнається дитина навіть самій собі, що з нею це сталося. А от, наприклад, під час театральних вправ чітко видно, яка дитина випадає з колективу. Видно, хто з кого сміється, а хто не засміявся. Видно, хто як поводиться під час роздавання ролей або коли ми обговорюємо костюми.

У мене був випадок пов’язаний, щоправда, не з театром, а з малюванням. Я принесла на урок великий набір фарб, аркуші, і сказала: “Малюйте, що хочете.Самовиражайтеся!”. Там була цікава техніка малювання на листках різної фактури: гладеньких, зіжмаканих та мокрих. Це символізує нашу поведінку у звичайних ситуаціях, де ми почуваємося стабільно, під час стресу (зіжмаканий лист) і тоді, коли ми відпускаємо наші проблеми (мокрий лист). Потім ми розвісили усі роботи на мотузочці. Були діти, котрі обрали поєднання кольорів зі світлої палітри. Хтось обрав кольори з темної. Я чула реакцію декого на малюнки інших: “Боже яка в тебе страшна робота!”. Відразу питаю: “Чому страшна? Вона тебе лякає?”, — “Ні, не лякає, але мені противно. Я не люблю темний колір”. Кажу: “Хіба ж проблема в цьому? Малюнки в чорному, коричневому, фіолетовому кольорах теж мають право висіти на цій мотузочці. Там для них є місце”. І дитина розуміє, що це просто мотузка, просто колір, просто чиясь робота.

Бувають моменти, коли вони мене питають: “Святомиро Василівно,  а ви які б малюнки обрали, якби могли забрати їх?” Я кажу, що я б забрала всі. Питають: “А як би ви їх розвісили?”, — “На одну стіну я повісила б такі, на іншу такі. Бо в моєму домі є різні стіни, а ви різні діти. Кожному з ваших малюнків знайдеться місце”. Вони маленькі, але настільки спраглі до цієї точки зору, що кожен може бути прийнятий і кожному є місце. Мене дуже тішить, що це в них відгукується.

А ще, за допомогою мистецтва, діти можуть у безпечний та контрольований спосіб виплеснути агресію, проаналізувати й відпустити негативний досвід. Візьмемо, до прикладу, плейбек-театр. Дуже часто на уроках літератури учень виступає лише поглиначем думок автора. Проте за допомогою плейбек-театру ми можемо спробувати трансформувати ситуацію, зображену у творі. Хтось побачить у творі насилля і скаже: “Той того побив”. Хтось побачить провокацію і скаже: “Той того побив, бо…”. Хтось побачить вплив сторонніх обставин і скаже: “Той потрапив під гарячу руку. Так сталося”. І тут мені важливо. щоб діти відчули не одну-єдину емоцію, бо так прописано в підручнику,  а щоб вони здобули новий досвід, осмислили його та віддали це, не тримали в собі. Адже, часом, дитину може вразити агресія. Вона її у собі сховає, а потім це вилізе найнепередбачуванішим способом. Краще хай вона одразу демонструє все.

Діти, направду, стають від цього лагідніші. Аналізуючи твір, вони добирають інші слова і навіть сваряться між собою (все одно продовжують чубитися) але роблять це більш лайтово.

Мистецька реставрація освіти: захист, відновлення, зміцнення, консервація

Коли я почала аналізувати проблеми, які існують в освіті, почала виписувати їх, то зрозуміла, що навряд чи один проект може бодай якусь із них вирішити. На проектному модулі “Амбасадорів” я почала розробляти проект, що називався “Мистецька реставрація освіти”. Але дуже швидко мені стало ясно, що реставрація — це не проект, а довгий шлях, що складається з маленьких кроків-проектів.

Одним із кроків могло б стати планомірне застосування методів плейбек-театру з учнями 5 класів.  Потім, якщо ми побачимо хороші результати, можемо спробувати масштабувати цю практику на молодші класи або ж залучити до процесу батьків. Ми можемо також поступово додавати інші мистецькі напрями: образотворче мистецтво, ліпку, але не з метою створення чогось естетичного, як на уроці праці, а щоб допомогти дитині краще зрозуміти себе. Якщо це спрацює у школі, де я викладаю, “Мистецьку реставрацію”  можна буде застосовувати і в інших навчальних закладах.

Для мене у словосполученні “Мистецька реставрація освіти” ключовим словом є не “мистецька” і не “освіти”, а саме “реставрація”. Реставрація як процес включає в себе кілька стадій. По-перше, захист, коли ми оберігаємо те, що вже є. З одного боку, ми захищаємо напрацювання педагогів, з іншого, внутрішній стан дитини. По-друге, відновлення. У першу чергу це стосується внутрішнього ресурсу педагогів, щоб вчитель не приходив на урок з думками: “Як вони мене дістали, я їх ненавиджу”. Звісно,  це нормальна реакція — ненавидіти тих, хто змушує тебе почуватися дискомфортно, але варто вчитися виходити із цього стану, вчитися пробачати дітей, адже вони не навмисне галасують. Просто вони так вчаться. Також відновлення — це про повагу і довіру батьків до вчителя. Адже деякі з батьків сприймають вчителя як прислугу, а так не має бути. Реставрація — це і про зміцнення. Ми маємо зміцнити те, що для нас є цінним зараз. Й остання стадія, яку б я виокремила — консервація. Замість відкидати негативний досвід, який ми мали в минулому, нам треба законсервувати його. Я вважаю недоцільним казати: “Це був дуже поганий досвід. Зробимо вигляд, що його не існує”. Ні він існує! Можливо він і негативний, але тільки порівнюючи щось нове із чимось давнішим, можна об’єктивно оцінити свою діяльність.

Такі основні етапи роботи. На кожному з них, буду включати мистецькі практики, щоб люди могли краще сприйняти це. Щоб вони могли зрозуміти свій внутрішній стан, вивільнити переживання, почути і сприйняти інших.

Вчора, 18 вересня, у межах проекту “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті” Святомира Возняк провела Арт-полілог “Освіта. Автопортрет”. Десятки людей, вчител(ів/ьок), учн(ів/чениць) та їх батьків у Фортечній галереї “Бастіон” малювали, якою вони бачать освіту сьогодні. Цією подією наша героїня розпочала свою мистецьку реставрацію освіти в Івано-Франківську. 

Розмовляла Ксенія Янко.

Проект “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті” реалізує Молодіжна організація “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю Молодіжної організації “СТАН” та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.