Донецька художниця Маша Вишедська малює історії українців з окупованих міст

Художниця з Донецької області мусила тікати від російсько-української війни у Німеччину. Тепер вона малює історії людей, які залишились в Україні. Зокрема, тих, хто живе в окупації.

Знайомтесь, Маша Вишедська, художниця із Бахмуту, що на Донеччині. Кілька років вона жила і навчалась в окупованих від 2014 Донецьку та Луганську. Потім покинула навчання та вже на підконтрольній Україні території займалась мистецтвом і громадським активізмом. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення Росії, Маша виїхала з Бахмуту, спочатку на захід України, а потім в Гальстенбек, Німеччина. Сьогодні її малюнки з історіями простих українців вражають та зворушують людей у Європі та світі.

Розкажи про себе. Як давно малюєш?

Я народилась і виросла у місті Бахмут, Донецької області. Раніше він називався Артемівськом. У 2017 році його декомунізували та повернули йому історичну назву. 

Малюю відколи себе пам’ятаю. У глибині душі вважала себе художником, але не думала про це як про кар’єру. Перед очима був приклад батька, котрий не мав підтримки у своїй творчості, почав пити, жодного успіху не досяг.

У школі мені вдавалась хімія та біологія. Тож я вступила у профільний ліцей у Донецький національний медичний університет. Провчилась там чотири роки, але закінчила всього три курси, бо ще на рік їздила вчитись у на той час вже окупований Луганськ. У Луганську ще продовжували викладати професори, які не виїхали.

Після року життя в Луганську, я відчула, що мені залишатись в цьому місті буде нестерпно. Краща подруга розповіла, що в підконтрольному Україні Краматорську відновлюють Донецький медичний університет. Ми разом забрали документи з луганського вишу та перевелись в Краматорськ. Я повернулась у Бахмут та їздила щодня на навчання.

У 2016 році в Краматорську я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Ростиславом. Ми зблизились, почали жити разом і працювати як тандем. Зі Славою я малювала весь час. Він купував мені матеріали, допоміг зареєструватись на фріланс-біржах, розвивав мій стиль і майстерність. Чоловік давав мені підтримку, якої не було у свій час у мого батька. Мій стиль став кращим. Я почала заробляти малюванням. Пішла з університету, бо вже не було часу та натхнення навчатись на медика.. 

Ми фрілансили і паралельно подавались на освітні програми для громадських активістів. Вчились, знайомилися з людьми, організовували власні проекти для творчої молоді.

Із 2019 року я почала брати участь у мистецьких резиденціях. Три роки поспіль з 2019 по 2020 їздила на резиденцію “Дифузія”, яку організовував мій друг Алан Меєр, художник із Берліну. Перша резиденція, у якій я брала участь була в Добропіллі, друга — в Маріуполі, третя — в Краматорську. Ще у 2019 та в 2021 я була в резиденції, яка називалась “Аура міста” у Старобільську. 

Якими було твоє життя перед великою війною: проекти, плани?

Останні два мої проекти стосувались стріт-арту. Із грантом від House of Europe ми створили в Бахмуті лабораторію стріт-арту для молоді. Це було круто! Ми з учасниками щодня малювали. Лабораторія діяла два місяці. Через півроку вже завдяки іншому гранту її робота відновилась. Хотілось створити антишколу мистецтва: залучити школярів різного віку, дітей з інвалідністю та їхніх мам, щоб вони спеціалізувалися. Але я так і не встигла цього зробити.

Із жовтня 2021 ми з чоловіком переважно хворіли. Спочатку COVID19, потім інші захворювання. Тільки почали одужувати, одразу стали планувати експедицію Україною. У 2018 році ми відвідали зі схожою експедицією експедицію усі обласні центри України. А кілька місяців тому дозріли до того, щоб відкрити для себе усі малі міста з кількістю населення в межах 50-80 000. 

Мені вже дуже хотілось кудись виїхати, бо я почала відчувати “клаустрофобію” в Бахмуті. Я вже була на всіх вулицях, сфотографувала кожен будинок у різні пори року. Треба було змінити картинку за вікном.

Також ми з Ростиславом почали думати про наш переїзд, шукали будинки на заході України. Виникла ідея пошукати щось в Івано-Франківську, бо там СТАН, і ми змогли б одразу влитись у якісь проекти. СТАН я знаю з 2019 року, але здається, він був у моєму житті завжди. Тож я написала його лідеру Ярославу Мінкіну. А він відповів: “Терміново виїжджайте з Бахмуту! Росія вже складає списки, кого знищити”. 

Це було десь 17-18 лютого. Ми за тиждень зібрались. 21 лютого ми виїхали в Київ. Зупинились у моєї подруги. 22-23 лютого гуляли містом. У ніч з 23 на 24 лютого ми вже прямували потягом в Івано-Франківськ. О 6 ранку я прокидаюсь, на мене дивиться Слава і каже: “Війна почалася. Справжня. Київ бомбили”.

Де зараз Ростислав? Як ти опинилась у Гальстенбеку? 

Кілька днів ми жили в шелтері СТАНу. Далі поїхали в Яремче, де зустрілись із нашою подругою — журналісткою з Бахмута. Звідти в Ужгород, ближче до кордону. Потім ми з подругою поїхали разом в Гамбург, де живе приятелька Ростислава. А він, мій Слава, залишився на Закарпатті, став на облік в воєнкоматі. Поки що має відстрочку, допомагає інших жінкам і дітям перетинати кордон.

У той момент, коли ми виїжджали з України, у моєї подруги взагалі “паралізувало” здатність приймати рішення. А я навпаки зібралась, несподівано для себе добре заговорила англійською, переписувалась з усіма, орієнтувалась по картах. За собою всіх тягнула, бо розуміла, що у цих жінок зараз руйнується їх світ.

Розкажи про свої малюнки. Ти ж робиш їх із перших днів війни. Як виникла ідея?

Перший малюнок на тему великої війни я зробила про чоловіка, який у Дніпрі випорожнився на мітку, яку лишили диверсанти.

Потім мені написала Юля Любич зі СТАНу та попросили зробити кілька ілюстрацій для проекту, який роблять СТАН і MitOst. Там вже були більш драматичні історії.

У 2014-му я намагалась триматись осторонь воєнної теми. Але тут я відчувала, що, якщо не захищаю країну зі зброєю, то маю хоч якось брати участь у цій війні. Неприпустимо ховати голову в пісок.

Тепер кожен мій день починається з того, що я відкриваю папку зі скрінами історій, які мені надсилає СТАН. Малюю основний сюжет, перекладаю текст англійською та пишу його прямо на малюнку, бо без тексту не дуже зрозуміло, що відбувається.

Я помітила, текст у твоїх роботах слугує бекграундом, буквально і переносно. Що відчуваєш, коли малюєш?

Я трохи дистанціююсь від теми. Бо якби я все крізь себе пропускала, напевно, впала б у депресію. Ці історії, якщо вникнути, просто жахливі! Важко малювати їх, не дистанціюючись. Сподіваюсь мої малюнки будуть корисні. Сподіваюсь усіх винних можна буде притягнути до відповідальності.

Твої персонажі виглядають дуже милими на контрасті з тим жахіттям, яке відбувається з ними або навколо них. Ти так робиш усвідомлено?

Я не думаю довго над малюнком. Чіпляюсь за основний меседж і працюю з ним. Те, що малюнки виглядають наче дитячі, то вийшло інтуїтивно на початку. Але зараз я розумію, що так треба для балансу. 

Бо події дуже страшні. Якщо підсилювати їх драматичними ілюстраціями, буде занадто. А якщо в зображенні є простота, ненав’язливість, мені здається, це цікаво.

Не хочеться показувати українців бідним стражденним народом. Із нами відбуваються жахливі речі. Але навіть у найстрашніших історіях, які я малюю, є надія. Люди не у відчаї. Вони щось роблять щоб вижити і перемогти. 

Знаю, що ти готуєш комікс, розкажи про що він буде.

Я все життя занотовую в картинках, смішних і не дуже. Інколи, це мій спосіб розмірковувати про складні питання, як батьківство, мова. 

Зараз мені важливо крок за кроком записати, що зі мною та моїм чоловіком відбувалось за кілька днів до війни і як я опинилися в безпеці. А ще про Славині на шляху до мене. 

Я покажу цей комікс у себе на сторінці, можливо надрукую його, або роздрукую окремими роботами. Можливо він буде ілюстрацією до постів про мене. Словом, придумаю, як показати його людям.

Доки ми готували матеріал, Машин комікс вже вийшов. Знайти його можна за посиланням.

Крім того дуже радимо придивитися та вчитатися в її малюнки про війну. Покажіть їх своїм англомовним знайомим, щоб пояснити, через що проходять та що при цьому відчувають українці.

Підготувала інтерв’ю Ксенія Янко