Поліна Літвінова: «Проблему можливо вирішити тільки тоді, коли вона ідентифікується як проблема»

Активістка Поліна Літвінова у свої 15, мріє щоб у світі було менше зла, називає себе майбутньою лідеркою і вже реалізовує проекти, які змінюють суспільство на краще.  Коли розпочались військові дії на Донбасі Поліна з родиною: татом, мамою, двома молодшими братами та сестрою – переїхала з Макіївки  у селище Розівку Запорізької області. Для дівчинки переїзд став початком цілком іншого життя, у якому, здавалось, мала набагато менше можливостей. Проте вона не втратила точку опори, а навпаки почала брати участь у культурних та освітніх програмах, здобувати новий міжнародний досвід та інтегрувати його в громадську діяльність.

У великій родині СТАНу Поліна вже майже два роки. В серпні 2015 разом з іншими дітьми, котрі стали внутрішньо переміщеними особами, та дітьми з прифронтових територій здійснила культурно-інтеграційний візит до Польщі. А вже у 2017 взяла участь у воркшопі «Синергійний вибух», опісля якого втілила проект «Розівка говорить про расизм» з нагоди Європейського тижня проти расизму.

Усі перелічені заходи та ініціативи були організовані в рамках проекту «Сприяння діалогу і примиренню в регіонах України», який реалізовує «Молодіжна організація «СТАН» за підтримки фонду National Endowment for Democracy.

Мені здається… раніше над цим не замислювалась, але аналізуючи все тепер, я розумію, що життя в Макіївці мало як плюси, так і мінуси. Серед головних плюсів, мабуть, можливості. Скажете, вони є всюди, але в місті все було набагато доступніше, ніж у маленькому селищі, у якому живу зараз. Щодо мінусів Макіївки,  мало хто з людей там знав, що таке громадська активність, кожен дотримувався принципу « Моя хата з краю – нічого не знаю».

Можеш згадати обставини переїзду?

Звичайно можу. Фактично, це була окупація, початок війни… Ми розуміли  небезпеку для життя і відчували неможливість змінити ситуацію власними силами. Коли ми виїхали з Макіївки, то навіть не думали, що більше туди не повернемось. Ми планували поїхати до бабусі на 2 тижні.

Чи швидко вдалось адаптуватись до нового місця?

Так, з цим проблем не було. Після переїзду я пішла до музичної школи. Тепер вчуся грати на фортепіано. Взагалі, намагаюсь проводити свій вільний час із користю, розвиватися, дізнаватися  щось нове. Люблю читати, вчу англійську, також коли є натхнення займаюсь хенд-мейдом.

Відколи можеш сказати, що почала жити активним громадським життям? Можливо, був для того особливий поштовх, знакова подія чи день?

Десь від 2016. Конкретного дня чи події не було. Мама після переїзду до Розівки стала громадською активісткою, почала волонтерити. Її приклад мотивував. І звісно, моє знайомство зі СТАНом – усіма тими цікавими людьми – сприяло тому, що я ще більше зацікавилась громадською сферою . Зрештою, розуміння того, що в Україні є багато проблем і бажання зробити країну краще стали поштовхом.

Знаю, ти маєш досвід інтеграційних поїздок у Польщу, розкажи трохи про це.

Перший раз я поїхала у серпні 2015 року , це був проект «Я-ТИ-МИ». Саме після тієї поїзди я зрозуміла, наскільки важливою є англійська і почала її вчити. Потім були ще поїздки у 2016 році. Ми говорили про культури наших країн, демократію, медіапростір та багато іншого. Отримала море незабутніх вражень, багато друзів з України і не тільки.

Кілька місяців тому ти взяла участь у  «Синергійному вибуху» і навіть реалізувала свою ініціативу до «Тижня проти расизму». Чи вплинув на тебе цей проект?

У СТАНу якимось дивовижним чином виходить завжди створювати теплу, дружню та домашню атмосферу. Одразу відчуваєш, що ти в родині, де всі завжди готові допомогти, порадити, підтримати. Я багато дізналась про права людини,  особисто поспілкувалась з людьми,  які зазнавали дискримінації та зрозуміла, що расизм – це проблема з якою треба боротися. Відкрила для себе багато нового і круто провела час із неймовірними сингуляками .Хтось із учасників придумав нас так називати, мовляв :«синергія зашкалює, а ми всі тут сингуляки».

Після воркшопу я реалізувала у своїй школі проект «Розівка говорить про расизм». Метою було допомогти підліткам зрозуміти, що є люди, які страждають через свою «інакшість». Ми говорили про расизм, дивилися короткі відеоролики та презентацію.

Серед учнів школи, на жаль, зустріла куди менше підтримки, ніж під час воркшопу в Карпатах, де всі навколо розуміли проблему й були налаштовані шукати рішень. Звичайно, всюди є люди, які не хочуть змінювати свої переконання, розвіювати стереотипи. Але я пишаюсь, що були ті, хто зробив для себе висновки, і щонайменше, виключив образливі слова з лексикону.

Я впевнена, що проблему можливо вирішити тільки тоді, коли вона  ідентифікується як проблема. Саме тому ми й порушили тему расизму з учнями школи, більшість з яких навіть не здогадувались, що проблема є.

Незабаром на тебе чекає новий досвід. Ти пройшла відбір FLEX і скоро їдеш в Сполучені штати. Розкажи, що очікуєш?

Я дізналась про програму три роки тому, але тоді не могла взяти участь через вік. Втім, я твердо вирішила, що випробую свої сили як не зараз, то пізніше, бо розуміла: це саме те. FLEX розшифровується як «Future leaders exchange program» – Програма обміну майбутніх лідерів. Це буде класний старт мого дорослого, самостійного життя.

Про що мріє Поліна Літвінова, ким бачить себе за 10 років?

Мрію щоб люди не були байдужими, кожна людина розуміла, що вона унікальна і може зробити свій внесок у розвиток громади, суспільства, країни. А головне РОБИЛА це! Ще дуже хочу, аби молодь не тікала з країни, а залишалась і розвивала її. Той самий принцип із програмою FLEX. Я хочу побувати у США, набратися досвіду, щоб повернувшись в Україну, використовувати його, ділитися всім набутим там. Через 10 років я бачу себе людиною, яка знає 5 мов, побувала в 25 країнах і реалізувала 55 проектів.