Про минуле та сьогодення “СТАНу” від тих, хто стояв біля витоків організації

На цій фотографії Ярослав Мінкін, Костянтин Скоркін, Олена Заславська та Любов Якимчук. Я. Мінкін, К. Скоркін, О. Заславська у 2008 стали співзасновни(-ка/ця)ми луганської громадської організації “СТАН”, що виникла на базі літературного угрупування, яке існувало ще з кінця 90-х.

Ярослав Мінкін сьогодні є лідером правління ГО “Молодіжна організація “СТАН”, зареєстрованої в Івано-Франківську. Разом із Костянтином Скоркіним він став одним з організатор(-ів/ок) громадського сектору Євромайдану у Луганську. Саме через “про-євромайданівську позицію” СТАНу пішла з організації Олена Заславська. Нині письменниця входить так званої «Спілки письменників ЛНР» та відкрито підтримує Луганську Народну республіку. Саме її постать найбільше непокоїть івано-франківських націоналістів.  Дії О. Заславської, начебто свідчать про те, що “СТАН” є сепаратистсько організацією.

Інші член(и/кині) організації “СТАН” у її луганський період Костянтин Скоркін та Любов Якимчук висловлюють занепокоєння ситуацією у Франківську та діляться своїм поглядом на події.

Любов Якимчук

письменниця

Через колишню членкиню колись луганської організації «СТАН» Олену Заславську, яка вийшла з організації у березні 2014 року у зв’язку зі своїми сепаратистськими поглядами, які не відповідали поглядам організації, у сепаратизмі звинувачують Ярослава Мінкіна і цілу ГО «СТАН». Цікаво, якщо хтось із колишніх членів «СТАНу» раптом збожеволіє та потрапить до псих-лікарні, це означатиме, що туди слід буде відправити Ярослава Мінкіна, чи ще когось із організації?

Мене здивувало це повідомлення, бо саме через сепаратистів та російських бойовиків Мінкін був змушений виїхати з Луганська. Гадаю, що він не випадково для життя вибрав саме галицьке місто Івано-Франківськ, україномовне і патріотичне, де й займається громадською діяльністю. Інша справа, що представникам націоналістичних організацій, які виступили проти СТАНу, може не подобатися, як це буває в закритих консервативних суспільствах, його громадська діяльність. Але тоді треба критикувати цю діяльність, аргументуючи, а не зводити наклепи. За наклеп, між іншим, стаття є. Не дозволено усім кому не лінь називати людину сепаратистом лише за те, що вона колись жила в Луганську чи Донецьку або в юності сфотографувалася з людиною, яка за кілька років стала сепаратистом.

Костянтин Скоркін

співзасновник ГО “СТАН”

Тиск та наклепи на громадську організацію “CТАН” з боку ультраправих активістів т.зв. “Карпатської січі” –  це проба звалили проблеми з хворої голови на здорову. Це спроба перетворити «донбаське походження», попри політичні переконання, громадську позицію, особистий досвід людини тощо – на тавро, “якщо ти з Донбасу – ти автоматично сєпар”. Не дивно, що подібні ініціативи виникають в головах надміру патріотичних громадян. Адже і на державному, і на побутовому рівні вимушені переселенці часто зустрічаються з дискримінацією та упередженістю. А будь-яке невдоволення поглядами або діями громадських активістів чи звичайних людей з Донбасу одразу таврується як прояви “сепаратизму”.

Організація “СТАН”, що була колись утворена у Луганську, зараз є загальноукраїнською правозахисною і культурною мережею, яка бере учать у проектах із захисту прав людини, протидії ксенофобії, сприяння розвитку малих громад та ін.. Більшість її активістів вимушені були покинули м.Луганськ в 2014 через погрози та переслідування з боку прихильників т.зв.«руської весни», а та частина активу, яка підтримала сепаратистський рух, покинула лави організації через підтримку “СТАНом” Євромайдану. Фактично, навесні 2014 організація пережила болісний розкол, але це був об’єктивний процес самовизначення. Наша організація зробила вибір на користь України та європейських цінностей.

Через організацію у Луганську пройшла велика кількість людей з різними поглядами, адже головною ціністю “СТАНу” було налагодження діалогу, але якщо налагодити діалог із кимось не вдалось, то це наша невдача, але не наша проблема. Ми жили у складному місті з купою невирішених соціальних, економічних та культурних проблем, місті у якому у людей часто-густо каша у головах, коли вони водночас можуть перейматись проблемою культурного розвитку міста й мати дикі політичні ідеали, тож доводилося працювати з усіма. (Доречі, досвід нашої організації, яка була носієм також і української культури у русифікованому місті, в багато разів складніший, ніж будь-які труднощі, з якими стикалися в ті ж часи українські активісти у тому ж Франківську. Їм хоча б не доводилося пояснювати начебто освіченим людям, що Україна взагалі існує, а от ми мали це доводити постійно під час роботи в Луганську). Але нести відповідальність за дії колишніх активістів, шляхи яких давно й невідворотно розійшлися з нами, було б повним абсурдом.

Зараз опоненти у Франківську розповсюджують неправдиву інформацію про те, що СТАН – сепаратистська організація, підкріплюючи її фото десятирічної давнини з мережі Вконтакте (до речі, як не соромно націоналістам користуватись російським ресурсом, що заборонений на території України?), коли ані про «ЛНР», ані про «сєпарів», ніхто в Україні й гадки не мав. (А ось з наклепницькими листівками, активісти СТАНу добре знайомі, у 2014 їх будинки обліплювали дуже схожою «агітацією» справжні донбаські сепаратисти, от тільки звинувачення були іншими – станівців називали «бандерами» та «гейропейцями»).

Але, звісно, їх турбує не те, з ким Ярослав Мінкін позував на фото у минулому, а те, що він робить у теперішній час. Напад стався під час заходу, ціллю  якого було сприяти розвитку міжетнічної толерантності. А це з погляду ультраправих гріх більший, аніж сепаратизм. Адже їх ідеал не відкрита до світу демократична Україна (за що власне стояв Євромайдан), а похмура, озлоблена закрита держава з ксенофобським мілітаризованим суспільством. Ці погляди на майбутнє, й методи його досягнення більш схожі на ті, проти яких СТАН роками боровся у Луганську. Однак там їх висловлювали прихильники «русского мира», з якими буцімто ведуть запеклу боротьбу «січовики», але виглядають з ними при цьому братами-близнюками і за поглядами, і за методами. Так і хто тут після цього «сєпар»?