БОРОДЯНКА – МІСТО СТІЙКОСТІ

Бородянка —  містечко на північному заході від Києва стало відоме всьому світові завдяки масштабам руйнувань, адже саме через нього проходив головний шлях наступу росіян у лютому 2022 року. Дехто з мешканців встиг виїхати з міста, а хтось мусив пережити все жахіття бомбардувань та  окупації. Окупанти знищували житлові будинки, зруйнували всю соціальну інфраструктуру, попри те, що військових об’єктів на території міста не було. Росіяни свідомо й цілеспрямовано били по цивільних. Важко уявити, що довелося пережити людям. Маємо багато свідчень місцевих, що вороги розстрілювали тих, хто намагався добратися до вцілілих під завалами. Було чутно стогони, заблоковані уламками будинків, люди помирали від спраги, голоду та поранень. Це тягар, з яким важко.

Пережити та вистояти

Одразу після звільнення у квітні 2024 року, не дивлячись на розруху та складні умови, у Бородянку поверталися мешканці – люди, у яких не було іншого вибору, ніж бути сильними та  допомагати один одному, адже лише разом можна вистояти та відновити життя у рідному місті.  “Люди постраждали й не мали можливості для відновлення, для того, щоб спокійно заснути, нормально поїсти, — розповідає Людмила Бойко, жителька Бородянки, психологиня, голова БО “БФ “Сила Громади””, —  Наша організація поставила собі за мету зібрати все, що трималося, зібрати людей, які пережили це страхіття і лишилися сильними, для того, щоб підтримати тих, котрі поряд”.

Іти до людей

“Ми почали працювати 5 квітня 2022 року, відразу після звільнення,  — згадує Андрій Галака, психолог, проєктний менеджер БФ “Сила громади”, — Хтось виїздив, хтось був у окупації. Та коли ми зустрілися, то зрозуміли, що треба об’єднуватися, щось робити, допомагати людям. Бородянка була майже зруйнована, всі розгублені. Не зрозуміло було, як існувати, куди йти, де отримати допомогу”.

Місцеві, серед яких і пані Людмила, й пан Андрій, створили гуманітарний штаб. А ще, почали надавати психологічну допомогу, приймали людей в одному з кабінетів Бородянського академічного ліцею. Через кілька місяців Людмила та Андрій з колегами почали їздити в інші населені пункти Бородянської ОТГ. Розвозили речі, продукти. Спілкувалися з мешканцями.

Поступово створилася мобільна психологічна бригада. Хоч насправді, не тільки психологічна. У виїзній команді крім психологів, також є соціальний працівник, юрист, кейс-менеджер, менеджер з комунікацій.

Щоби впорядкувати свою роботу,  створили “старостинську групу” Бородянської ОТГ. У месенджері спілкуються зі старостами громад, дізнаються, які є запити, скажімо, чи на юридичну, чи на психологічну допомогу. Буває по-різному: хтось втратив роботу, хтось — близьку людину; не всі можуть упоратися з цим самотужки.

Поїздку до кожної громади, й зокрема, склад команди, планують відповідно до запитів. Вже на місці визначаються та розподіляться: хтось приймає людей на локації, хтось їздить до сімей. “Це дуже зручно, бо ми приїжджаємо до людей, які потребують допомоги, — пояснює Людмила. — Не чекаємо, що вони сядуть в автобус, будуть добиратися до Бородянки, шукати нас, стояти в черзі. Ні, ми їдемо до людей. Це надійно та ефективно”.

У 2023 році команда БФ “Сила громади” приєдналася до проєкту “Шлях стійкості ”, який впроваджує Міжнародна організація з міграції (МОМ) у партнерстві з Громадською організацією «СТАН» за фінансування Міністерства закордонних справ Німеччини.  Така співпраця допомогла посилити  та структурувати  роботу БФ. У рамках проєкту представни(ці)ки ініціативної групи БФ “Сила громади”  взяли участь у  ТоТ  (з англ. Training Of Trainers — тренінг для тренер(ів)ок) навчанні. Під час  діалогових сесій  громадські активісти, місцеві мешканці, ветерани та їхні родини обговорювали потреби та проблеми громади, та пропонували шляхи їх вирішення. Гуртом розробили ґрунтовний “План соціального згуртування громади” — квінтесенцію їхніх напрацювань.

“Проєкт “Шлях стійкості” — це, перш за все потужна допомога через навчання і супервізійні сесії, які дали нам змогу чіткіше спланувати нашу діяльність та розробити стратегію організації, — Пояснює Андрій Галака, —  Інший важливий бік проєкту —  матеріальна допомога. Тренінги, семінари, воркшопи, все це зараз проводиться з використанням обладнання, яке ми отримали від “Міжнародної організації з міграції”. Це й плазмовий телевізор, і проєктор і все інше. Завдяки цьому ми маємо можливість проводити заходи на високому рівні. Все під руками й нічого нас не обмежує. У нас є можливість роздрукувати, що треба, показати, написати, намалювати, надіслати, взяти з собою на виїзд. Приїхали, усе підключили й провели захід; немає ніяких перешкод”. А нещодавно ініціативна група відкрила “Центр згуртування та відновлення”, й значну частину обладнання, техніки для цього центру закупили за підтримки МОМ.

Центр згуртування та відновлення у селі Мирча

Центр запрацював наприкінці 2023 року.  “Ми намагалися підібрати місце десь у природній зоні, щоб менше шуму і нагадувань про втрати”, — розповідає Людмила Бойко, — таке місце знайшлося в селі Мирча, неподалік Бородянки. Будівля в лісі, а поряд озеро й річка. Це приміщення довго було запущене, багато лахміття і міні склад. Ми прибрали та швидко відновили його. Там чотири великі житлові кімнати по 25 м2. Ми купили ліжка й тепер все новеньке. Є кухня. Створили неймовірну багатофункціональну терасу. І ми на шляху до того, щоб зробити зону усамітнення. Сьогодні Центр має можливість прийняти людей із проживанням. Зараз там проходять тренінги, семінари, різні заходи. Але головне, для чого ми це зробили — щоб допомогти людям відновити себе”.

Важливо зазначити, що така робота спонукає й  інші ініціативи, спрямовані на підтримку й реабілітацію ветеранів. Ігор Боровий,  ветеран, голова ГО “Центр реабілітації українців” розповідає: “Сьогодні я теж намагаюся запустити в Бородянці Центр реабілітації. А ще, я 15 років займаюся джипінгом і на змагання до мене приїжджають й іноземні ветерани добровольці, які воювали за Україну, і українські ветерани. Я беру приклад з Людмили Олексіївни Бойко (а вона велика професіоналка), дивлюсь на її роботу, й повторюю ті самі кроки. І я бачу результат. Люди приїжджають пригнічені війною і тим, що відчувають себе непотрібними в цивільному житті… Але поспілкувавшись тут із дітьми, іншими ветеранами, з діючими військовими, до них повертається сенс життя. Вони їдуть з гарним настроєм. Та повторюся — це приклад Людмили Олексіївни, як треба організовувати. Її робота приносить дуже добрі плоди”.

Літній дитячий табір та альманах пам’яті 

Зараз ініціативна група занурилася у проведення дитячого літнього табору “Veteran’s Family Camp” на базі Центру. Табір стартував на початку червня, а завершиться орієнтовно 15 липня. Буде кілька змін. Візьмуть участь і діти ветеранів, членів їхніх родин, а також інші діти, що проживають у сусідніх селах.  “Червоною ниткою є те, що ми згуртовуємо громаду, а не відокремлюємо ветеранів і їхні родини, — Пояснює Андрій Галака. — Всі мають спілкуватися, інтегруватися, відчувати, що люди одні одних розуміють і підтримують”.

Також громада працює над створенням відеоальманаху “Обрані небо тримати для нас”. Це відеоматеріал про людей, які загинули на цій війні, ще від 2014 року. Пам’ять про героїв, завдяки яким живуть ті, що живуть.

Допомога “очі в очі”

Андрій Галака розповідає, що на Київщині такої “глобальної” гуманітарної допомоги, яка була на початках, уже нема. Тепер допомога надходить адресно, з огляду на запити й потреби людей. Це одна з причин, чому Андрій та колеги багато спілкуються і з місцевими старостами, і безпосередньо із сім’ями. Вони намагаються зрозуміти, хто в якій ситуації знаходиться, й відносно надавати допомагати. “Ми працюємо очі в очі,  — Каже Людмила Бойко. — Дивимося на реальні потреби родини. Коли ми давали допомогу, ми відвідували ці родини. Не для того, щоб перевіряти, що вони зробили з допомогою, а щоб розуміти, у яких умовах вони проживають. Іноді бачили, що родина дійсно потребує, але мовчить, тоді ми брали багато іншого й поверталися”.

Часто ця допомога була спрямована на те, щоб не просто давати необхідне, а допомогти людям стати на ноги й зарадити собі самостійно. Наприклад, закуповували сім’ям курей (п’ять курок і півника).  Або ж завозили людям насіння. “Коли був надзвичайно тяжкий період — це допомогло людям вижити, — Каже пані Людмила. —  А ще овочі, (картопля, буряки, морква, цибуля, кабачки). У людей є земельні ділянки й це також дуже допомагає. А ще, коли вимикали світло, ми їздили з генератором по населених пунктах, щоб люди могли приготувати їжу для немовлят. Люди готували кашу, гріли воду. Була й така підтримка”.

Тим хто підтримує, також потрібна підтримка

Тепер такої біди, як була в Бородянці два роки тому, вже нема. Хочеться вірити, що все найгірше позаду. Зараз у громаді багато змін, багато роботи, обговорень. Про одне лиш не говорять, що теж потребують відпочинку та допомоги.  Коли запитуємо, що є найскладнішим, Андрій Галака відповідає:  “Найскладніше мабуть сказати, що нам складно, що ми іноді втомлюємось і що нам теж колись потрібна допомога. Це ж відбувається з нами вже третій рік. Й ми чи боїмося, чи не хочемо показувати, що нам теж складно. Можливо, щоб не налякати людей, які до нас звертаються. Бо вони про це говорять, а тут ще й ми будемо говорити… Працюємо, та й працюємо”.

Проєкт впроваджується Міжнародною організацією з міграції (МОМ) у партнерстві з Громадською організацією «СТАН» за фінансування Міністерства закордонних справ Німеччини.