Деколонізація — складний, а часом і болісний процес. Точно не такий, що «відкинемо все совєтське, й буде нам щастя». Цей  шлях вимагає ворушити замовчувані досі теми. Вимагає осмислення та спілкування, діалогу й порозуміння. Як із цим працюють на програмі «Молоді амбасадор(к)и розмаїття», читайте в матеріалі.

«Розпакувати» минуле

Майже три роки минуло від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Від початку війни  — понад десять. А от у полі російського впливу Україна була століттями: чи в часи Російської імперії, чи СРСР. Останній проголошував себе союзом рівних, а насправді приніс нам війни та геноцид, катував нас, розстрілював і вивозив. І все в типовій моделі колоніалізму: заради повного економічного та культурного домінування Росії. Ми мали б тягнутися до Москви, пишатися «великой культурой» і «могучим языком». Слухати російську музику, захоплюватися російськими ідеями. За ідеальною візією окупанта: незалежної України мало б не бути. І що не вдалося за останні століття, держава-терорист пробує закінчити через вторгнення. Натомість небувалими темпами прискорює дерусифікацію і деколонізацію України.

Тільки в ящику Шредінгера можна вмістити й дохлого, і живого кота одночасно. А от нам варто розуміти, що поки не позбудемося зайвого чужого мотлоху, складно буде знайти місце для всього, що наше: пам’яті, ідентичності, цінностей і візії, як бути далі. Але мова не про бездумне викидання. Щоб позбутися тягаря колоніальної спадщини, треба спершу його роздивитися й «розпакувати», аби зрештою зрозуміти, що тут наше, а що нав’язане. Що нам потрібно, а що стало баластом. У кожному разі цей шлях пролягає через проговорення та осмислення минулого, а не сліпе його заперечення. Коли на щось заплющити очі — нікуди воно не дінеться.

Юлія Любич, фото: ГО «СТАН»

«Якщо ми просто забудемо, що відбувалося, і не проаналізуємо вплив, який воно внесло в наш побут, то далі рухатися не вийде, — міркує дизайнерка освітньої програми  Молоді амбасадор(к)и різноманіття» (YDA) Юлія Любич. — Тому деколонізація —  це активний процес. Це не «запаковування в коробочку», а осмислення і розвінчування старих установок. Запакувати минуле не вийде. Навпаки його треба розпакувати й переусвідомити».

Олександр Войтенко, фото: ГО «СТАН»

Підтверджує цю думку й Олександр Войтенко, освітній експерт і тренер з прав людини УГСПЛ та ОБСЄ в Україні, співавтор посібників з питань історичної памяті, а також багаторічний тренер програми YDA. «Мене лякає, коли в підходах до деколонізації ми намагаємося викреслити з наративу радянський період, ніби його не було, — каже Войтенко. —  Ніби, якщо забудемо Чапаєва чи Щорса, нам стане легше. Часто це перетворюється на абсурд. Замість того, щоб відмовитися від героїзації та дати оцінку минулому, ми викреслюємо його з пам’яті. А значить, викреслюємо той період, коли жили наші батьки, діди та баби. … … Коли ми в СТАНі говоримо про наративи пам’яті, чи пам’ятні місця, чи меморіалізацію, то перш за все на меті не виховання ненависті до комунізму, а усвідомлення жахливості комунізму і його наслідків. І наслідком цього є формування  власного ставлення. Ми очікуємо, що воно буде адекватне, бо виміром є людина».

Деколонізація і діалог

Попри тривале колоніальне минуле, дискурс деколонізації виник в Україні відносно недавно. Як наслідок, що в країні загалом, що в програмі «Молоді амбасадор(к)и розмаїття», він переживає постійне переосмислення. Еволюціонують підходи до формату його дослідження та обговорення.  «Деколонізація — це нова тема. І щоб говорити про неї, у спільноті теж має відбуватися багато рефлексій, — міркує Юлія Любич. — Піднімати непроговорені теми — це дуже важливий запит молоді».

З досвіду роботи СТАНУ з молодими людьми знаємо, що вони наполягають на необхідності медіаресурсів, інформаційних чи фізичних майданчиків, де можна буде ділитися думками, порушувати складні питання, які досі лишалися без уваги. «Це опосередковано, але дуже пов’язано з деколонізацією, з тим, щоб набувати власного голосу, —  пояснює Любич. —  Адже деколонізація — це набування власного незалежного голосу. І набувати його треба в діалозі. Діалог —  результат, який ми б хотіли бачити, бо він потрібен суспільству, в якому довіряють одні одним, в тому числі владі. Він є ознакою того, що суспільство може обговорювати, яким воно хоче бачити майбутнє. Може творити це майбутнє разом».

Учасники(ці) програми «Молоді амбасадор(к)и розмаїття», фото: ГО «СТАН»

Гутірка

Серед проєктів молоді діалог завжди був одним із ключових інструментів. Зверніть увагу, торік організатори «Рєпін НАШ fest» (чи свідомо, чи інтуїтивно) пішли в приміські поїзди не щоб «читати лекції» про видатного художника, а щоб поспілкуватись про нього. Вислухати думки інших, і висловити власні думки. Можливо, молодим людям, які виросли в незалежній країні, чужа сама ідея насадження чи нав’язування. І якщо так — це прекрасно.

Візуальні матеріали фестивалю «Рєпін НАШ fest», Behance: Yulia Danylova

Серед цьогорічних проєктів яскравим прикладом діалогового підходу є «Серія мультидисциплінарних гутірок на тему меморіалізації та деколонізації», який впроваджує студентська організація «Гутірка», що виникла в середовищі УКУ. «Гутірка» є синонімом слова «розмова». Тож згадана організація з часу свого заснування влаштовувала розмови з цікавими людьми. Спершу гостями були переважно викладачі, які приходили поспілкуватися зі студентами  в іншому, аніж на парах, форматі. Пізніше стали запрошувати й спікерок і спікерів ззовні. Експерементувати з форматами. Проводили, для прикладу, живі бібліотеки.

Тепер же, після участі у воркшопах програми «Молоді амбасадор(к)и розмаїття» — ініціативна група запланувала проведення трьох гутірок, поєднаних темами деколонізації та меморіалізації. У назві проєкту підкреслено «міждисциплінарних», адже на кожній зустрічі будуть спікери й спікерки, що працюють у різних сферах. Опираючись на свій досвід та компетенції, вони шукатимуть відповіді на спільні питання.

У першій гутірці взяли участь психотерапевт, автор популярних книжок та подкастів про психологію Володимир Станчишин, а також піаністка, публіцистка, доцентка кафедри культурології Українського Католицького Університету Марта Кузій.

Загалом гутірка була про важливість психологічного відновлення в часи війни, про те наскільки важливо дбати про свої ресурси, і як тут може допомогти мистецтво, зокрема музика. Інший фокус розмови — переосмислення колоніального впливу як у музиці, так і в психотерапії. Для прикладу: психічні розлади, й відповідно практика звертання по допомогу до фахівців, і досі стигматизовані в нашому суспільстві. А це слід, що тягнеться від СРСР, коли не було й мови про адекватну психологічну чи психотерапевтичну допомогу, зате процвітала репресивна психіатрія. Кузій своєю чергою говорила про частково недооцінену чи недовідкриту нашу музику,  яка опинилася в такій ситуації через політику метрополії, через насаджені нам «бренди» Чайковського, або інших російських композиторів.

Найперші гутірки точилися переважно в університетських колах, та зараз ці дискусії виходять за межі УКУ. «Окрім того, що основний фокус на психологічному відновленні, ми на цю гутірку хочемо запросити не тільки студентів УКУ, — каже голова організації «Гутірка» Ірина Могетич. —  до нас приєднаються і  школярі з малих громад, із сіл. Та й інші люди».

Гутірка в Instagram: @hutirka

Повернутись додому

Важливо пам’ятати, що деколонізація — це процес. І процес неминуче тривалий. Тут кожен наступний крок неможливий без попереднього. А те, що ми робимо нині, є ґрунтом для завтра. Це добре бачимо на прикладі ініціативи Портрети Луганщини, яка стартувала ще 2023 року. Тоді команда почала фільмувати спогади людей, які змушені були виїхати з Луганської області. Фіксувати їх у форматі коротких відео, й одночасно пробувати вловити, якою є та частинка пазла, що її додає Луганська область до цілісного образу України.

Пізніше ініціативна група створила короткометражний фільм про Луганський обласний академічний музично-драматичний театр, який з 2014 релокували до Сіверськодонецька, а 2022 до Сум. «Фільм більше про «розповісти історію», про незламність наших людей, — пояснює співпродюсерка фільму Ярослава Губова. —  Про те, скільки вони роблять, аби жила українська культура. Ми намагалися зберегти концепцію «Портретів…» у фільмі, показувати не так театр, як людей в театрі. Це однозначно й про збереження, фіксацію тої культури, яка зараз в Луганську. Зрозуміло, що вона не на теренах Луганської області, але вона серед нас».

Герої та героїня фільму: колишній і теперішній головний режисери, актори, говорять про театр, яким він був, і яким є зараз. Як він змінюється. Для чого він потрібен публіці, і їм самим. Про відчуття, коли вистави переривають повітряні тривоги.  І як це повертатися з укриття на сцену, щоб дограти до кінця.

Також це кіно про театр в часи війни, і людей у часи війни. «Люди, у Сіверськодонецьку навчилися працювати, не дивлячись ні на що, — каже Максим Булгаков, головний режисер. —  Головне, щоб ти працював, щоб не було часу для суму й меланхолії. Треба багато встигнути, бо завтра нас може не бути. От і все, настро́й на роботу. Я думаю, що ми такий настрій і Сумському театру передали».

А найкраще, на наш погляд, про сутність і значення театру, сказав у фільмі Актор Володимир Благий: «Для людей, які до нас приходять, Луганський театр — це частина Луганщини. Це спогади про ті часи, коли все було інакше. Коли все було нормально. Жив і знав, що буде далі. Щось планував, про щось мріяв. І я б теж дуже хотів прийти й подивитися на Луганський театр. Хоча б на ці півтори-дві годинки повернутися додому і забути про те, що відбувається. Можливо, за цим і приходять».

Проєкт «Мережа для демократії: будуємо майбутнє з європейськими лідерами_ками завтрашнього дня»» реалізується громадською організацією «СТАН» та ActionAid у партнерстві з  ГО «Центр суспільних трансформацій ТЕНЕТ», ГО «Інсайт», ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» за підтримки Міністерства закордонних справ Данії. даний проєкт є частиною програми «Молоді амбасадори_ки розмайття». 

Це програма для молоді та молодіжних працівників з посилення соціальної згуртованості для створення інклюзивного, мирного суспільства, мінімізації ймовірності конфліктів, що виникають між різними групами, та прискорення процесу інтеграції молодих людей з числа ВПО. Програму реалізує громадська організація «СТАН» у партнерстві з альянсом за права, рівність та міжнародну солідарність «ActionAid» за підтримки Disasters Emergency Committee (DEC), Global Fund for Children (ША), Terre Des Hommes (Німеччина) та IM Swedish Development Partner (Швеція).