Готуйтесь, а не чекайте

Пів року тому у своєму інтерв’ю Юлія Лапутіна, очільниця Міністерства у справах ветеранів, сказала, щопісля війни кількість людей, дотичних до ветеранської політики, сягне близько 5 мільйонів. За цією цифроюстоять близько 5 мільйонів особистих історій. Одним із завдань у процесі реінтеграції ветеранів та ветеранокє побудова діалогу та порозуміння між тими українцями й українками, що мали військовий досвід і тими, хтопрацював у тилу. 

Основна мета проєкту «Шлях стійкості» — підвищення стійкості українців через посилення потенціалупсихосоціальної підтримки ветеранів. Обов‘язковою складовою є проведення сесій зі спільного прийняттярішень у 14 відібраних громадах. Це необхідно, аби допомогти локальним ініціативним групам врахуватипотреби та досвід різних людей, перш ніж почати роботу над планом соціального згуртування. На втіленнязапланованих активностей громади можуть отримати обладнання та матеріали на суму до 20 тисяч євро. Розповідаємо історію Святослава Ніколайчука, який був у ролі фасилітатора, аби пояснити, як це працює напрактиці. 

Святослав — активіст з великим досвідом, з 2000-го по 2011-й працював у громадському секторі, потім ще 10 років у в органах місцевого самоврядування. З 2015 по 2016 брав участь у бойових діях як доброволець.

Нині ж працює у міжнародній організації ChildFund Deutschland, зокрема з ветеранським напрямком. Також разоміз дружиною Святослав заснував волонтерську ініціативу «Сімейний підряд» і з 2014 року (а від 2022  — у новомуформаті) опікується потребами внутрішньо переміщених осіб і тими, хто потребує гуманітарної допомоги.

Нещодавно Святослав отримав грантову підтримку як ветеран від Українського ветеранського фонду наобладнання для реабілітаційного центру, який вони разом з Подільською Агенцією Регіонального Розвитку заразвідкривають у Вінниці.

Приблизно тут починається історія Свята у проєкті «Шлях стійкості»: «У мене був, скажімо так, незакритийгештальт в плані отримання навчання по фасилітації діалогів, от доля таким чином і наздогнала». Чоловікподілився, що хоч і мав досвід аж з 2006 року (багато працював у сфері відновного правосуддя, медіації, колапорозуміння), проте не мав нагоди отримати кваліфікацію саме у проведенні діалогових сесій. Попри це, інтерес дотеми мав давно.

Тож після навчання Святослав почав працювати з ініціативними групами у трьох різних громадах: «Під часзустрічей я ставив собі головне завдання: щоб люди почули одне одного. В першу чергу органи місцевогосамоврядування почули тих, для кого вони цей проєкт пишуть. Для кого будуть працювати ці центри, для когобудуть ті заходи і послуги, які вони будуть надавати? Щоб це не було просто в нікуди, і нікому не потрібно». 

Звичайно, контекст у всіх трьох випадках дещо відрізняється. Так склалось, що в одній громаді фокус був успілкуванні з ветеранами, в іншій — з дружинами загиблих воїнів, а у третій — з матерями. Сесії також непроходили за чітким універсальним шаблоном: «Я постійно імпровізую, бо не можна діалог по сценарію робити, це ні про що». 

Процес включення різних соціальних груп до прийняття рішень важливий, але водночас не легкий. Наприклад, наодну сесію до Святослава прийшли представники\ці місцевого самоврядування з готовим планом заходів. Однак, вінне був узгоджений з іншими учасниками\цями. Фасилітатор створив такі умови, щоб напрацювання презентувалиіншим і отримали зворотній зв’язок: «Як мінімум, вони презентували цю програму». 

Святослав постійно наголошує, що іншим важливим аспектом, необхідним у процесі реінтеграції ветеранів таветеранок є готовність суспільства. На його думку, кожному та кожній з нас необхідно побудувати стратегіюспілкування з ветеранами\ками всередині своїх родин та спільнот. Рефлексуючи щодо значення проєкту взагальноукраїнському контексті, чоловік ділиться:

«Це піщинка порівняно з тим, що потрібно встигнути зробити, щоб підготувати суспільство, громади, родини». 

Проєкт впроваджується Міжнародною організацією з міграції (МОМ) у партнерстві з Громадською організацією «СТАН» за фінансування Міністерства закордонних справ Німеччини.