“Шлях стійкості” — шлях до змін

Коли говоримо про зміни, то звісно, мріємо про велике. Про безбар’єрні міста чи добре налаштовану, вседержавну, систему реабілітації для ветеранів. Та варто пам’ятати, що кожен великий успіх — це сума простіших досягнень, які стали можливими завдяки рішучості, наполегливості й кропіткій праці окремих людей чи спільнот. Далі — три історії про те, як через власні проєкти та ініціативи, люди знаходять можливість підтримувати інших, змінювати життя у громадах на краще.

Ладижин. Потенціал іпотерапії

Ладижин — місто на Вінничині, розташоване на правому березі Південного Бугу. Тут віддавна була кінна стайня, однак вона мало слугувала громаді. На разі багато змінилося. Поле для катання покращили й тепер воно має дренажну систему, сучасну огорожу. Біля стайні встановили альтанку. Сама будівля, щоправда, ще потребує уваги. Десь її треба утеплити, десь облаштовувати зсередини, або замінити вікна. Ця робота попереду, та вже зараз там проводять благодійні заходи, катання на конях, зокрема й для переселенців, ветеранів, діючих бійців ЗСУ і їхніх родин. Надалі стайня буде корисною для реабілітації військових: практикуватимуть іпотерапію.

Значною мірою допомогла участь ініціативної групи з Ладижина в проєкті “Шлях Стійкості”, який впроваджуєМіжнародна організація з міграції (МОМ) у партнерстві з Громадською організацією «СТАН» за фінансування Міністерства закордонних справ Німеччини. “До нас приїздила делегація від МОМ і ми організовували зустрічі з представниками ветеранської спільноти, громадського сектору та місцевого самоврядування”, — розповідає Максим Чекригін, заступник міського голови Ладижина, член ініціативної групи, — “потім напрацьовували ідеї, які сформували в проєкт. Це й створення ветеранської кімнати на базі Відкритого простору громадського розвитку, і формування відпочинкової альтанки на базі кінно-спортивного клубу”.

Встановлення альтанки, та й інші роботи — це все, щоб покращити умови для відвідувачів. Щоб там хотілося проводити час. “Ми зробили альтанку й закупили деяке обладнання”, — пояснює член ініціативної групи Дмитро Дрозд, — “коли там діти, можемо пригощати їх чаєм і солодощами. Ми ще не все облаштували, але вже трішки змогли. Це був нереалізований потенціал, а те, на якому рівні стайня зараз — це зовсім інше”.

Також у Ладижині зараз працюють над відкриттям великого, сучасного реабілітаційного центру. “Враховуючи, що в нас із громади мобілізовані понад 1000 осіб (а населення близько 22000), ми розуміємо, що це дуже потрібно”, — каже Максим Чекригін, — “і хочемо синхронізувати центр з роботою стайні, щоб крім тренажерів і процедур, які рекомендовані Національною службою здоров’я України, ми могли додати програму іпотерапії”.

Планують сформувати й команду психологів та психологинь. “Психологів у громаді є скільки є”,  — міркує Максим — “і це не швидкий процес, але ми будемо навчати їх за наші (міськради. — авт) кошти. Готові відправляти їх на курси підвищення кваліфікації, поїздки обміну досвідом”. Варто додати, що крім свого реабілітаційного потенціалу, стайня має ще й гарні шанси стати туристичним магнітом громади.

Борислав. Безбар’єрний простір для ветеранів

Приміщення кінотеатру “Каменяр” у Бориславі (привіт Франкові, “Борислав сміється”) пустувало ще з двохтисячних, та нещодавно отримало нове життя. За підтримки місцевого самоврядування й МОМ там відкрили громадський простір, а згодом і молодіжний центр “Файно Хаб”. У фоє зробили ремонт, закупили меблі та обладнання. Локацію відродили, й це був тільки початок.

Коли ініціативна група з Борислава приєдналася до “Шляху стійкості”, в “Каменярі” започаткували також ветеранський простір. “А в нас дуже багато ветеранів”, — пояснює Ігор Саган, голова ГО “Спілка воїнів АТО Борислава”, — “якщо до 2021 року було 250 осіб, то 2023 року уже понад 1000. А треба ж їм допомагати. Багато повернулися з інвалідностями, ПТСР… Ми вирішили, що гарно, якби ми їх у тому приміщенні зустрічали, надавали психологічну допомогу, розказували й про різні проєкти, і як створити свій бізнес. Та й дуже, дуже велика потреба в юридичній підтримці”. Зараз Ігор Саган звільнений з військової служби за станом здоров’я, тому активно влився у громадську діяльність і волонтерство. Зокрема й очолив ініціативну групу згаданого проєкту.

“Про ветеранів потрібно дбати, й починати вже зараз, а не після війни, — каже проєктна менеджерка та місцева координаторка  проєкту, в.о. начальника відділу розвитку міста Бориславської міської ради Ірина Рязанова, — “для ветеранів та членів їхніх родин маємо надавати психологічні та юридичні  консультації. І ветеранам потрібне місце, де вони можуть збиратися й проводити час: попити каву, переглянути фільм чи організувати туристичну мандрівку. Тепер у нашому громадському просторі функціонує і молодіжний простір, і ветеранський. І вже є деяке обладнання, меблі, генератор з сонячними панелями. Ми дуже задоволені, бо можемо використовувати це й для ветеранів, і для молоді”.

Однак довелося розв’язувати проблеми щодо доступності простору. “У Каменярі гарний санвузол, але він розташований в підвальному приміщенні”, — пояснює Ігор Сага, —  “Сходинки… А в нас багато людей з маломобільних груп. Треба було встановити ліфт, який допомагатиме спускатися на кріслі колісному”. Тепер, за підтримки МОМ, такий підіймач встановили. Врахували й багато інших деталей. Для прикладу, зробили ширшими двері відповідно до стандартів безбар’єрності.

“Вже маємо змогу залучати до заходів й маломобільні групи населення (і молодь, і ветеранів), — каже місцева координаторка проєкту” —  “ми дуже раді, бо в місті, чесно кажучи, мало де є такі місця, щоб маломобільні групи населення комфортно себе почували”. Надалі в Бориславі планують ще обладнати інклюзивний воркаут майданчик. І, ясна річ, розвивати роботу ветеранського простору. Також в громаді вже є проєкт реабілітаційного центру для військових, який планують створити в “Каменярі”, але це, як кажуть, уже наступна сторінка.

Бар. Допомога родинам ветеранів

Тетяна Мандрика працює в Центрі надання соціальних послуг, що є комунальним підприємством Барської міськради. Також вона завідувачка відділення соціально психологічної роботи із захисниками та захисницями України. “Починали з того, що опікувалися родинами загиблих, полонених”, — розповідає Тетяна, — “війна набирала обертів. На жаль, у нас вже є таких 130 родин. І є зниклі безвісти. Ми почали з’ясовувати, що потрібно родині, чим можемо допомогти. З оформленням документів, виплат…” За два з половиною роки викликів тільки додалося. “Хлопці починають повертатися з війни. У нас з’являються ветерани. І ще один виклик — адаптувати їх до цивільного життя”, — каже Тетяна Мандрика.

2023 року Тетяна та її колеги в рамках “Шляху стійкості” започаткували в місті ветеранський простір. За підтримки МОМ закупили необхідне обладнання та меблі. Потрібно було ще знайти приміщення. “Ми звернулися з цим до місцевої влади”, — пригадує Тетяна Мандрика, — “в одному з ліцеїв було дві невеличкі кімнати; школа погодилася дати ще один клас, і так утворився наш ветеранський простір, який використовуємо в роботі з родинами, зокрема дітками з тих родин”. Перш за все, мова про арттерапію. “Вони намагаються намалювати все те, що з ними відбувається. Влаштовуємо бесіди. Недавно почали працювати з ізраїльською методикою собака Хібукі. Дітям сподобалося, вони кажуть, що знайшли нового друга” — розповідає Тетяна.

А найбільше дітям подобається мандрувати. Крайньою була поїздка до Умані. “Обходили весь парк, потім у печери, потім на набережну… Я думала, що в автобусі діти будуть спати”, — розповідає Мандрика, — “та де там. Почали влаштовувати якісь конкурси. Взяли з собою собаку Хібукі, й він “пішов по автобусі”. Все це дуже допомагає. Якщо на перші заняття вони приходили “колючі”, то тепер спілкуються як друзі. Навіть те, що вони виходять від нас із посмішкою — це дуже великий плюс”.

Ще один напрямок — робота з ветеранами. Зараз є багато програм і пропозицій для розвитку підприємницької діяльності, тож команда Центру надання соціальних послуг намагається знайомити ветеранів з потенційними можливостями для них. Також залучають юрист(ок)ів, психолог(инь)ів. За словами Тетяни, інституції та окремі фахівці й фахівчині раді допомагати й охоче йдуть на співпрацю. З іншого боку, складно налагодити зв’язок із тими, хто потребує цієї допомоги. “Найцінніше та найскладніше здобути довіру”, — пояснює Тетяна Мандрика, — “ми стараємося працювати з ветеранами через їхні родини. Напряму цей місточок поки не дуже вдається, та я надіюся, що надалі вони будуть нам більше довіряти й відгукуватися на пропозиції, групи підтримки. Що вони знатимуть: коли виникає питання, можна прийти до нас”.

Підтверджує цю думку й Оксана Чубар. Її чоловік став на захист України з першого дня повномасштабного вторгнення Росії, й нещодавно повернувся. “Після війни їм важко налаштувати своє життя тут”, — пояснює Оксана, — “спілкуватися не хочуть. Дивлюся по своїй ситуації вдома — нічого не хочуть. Не можуть бути там, де є великі скупчення людей. Дійсно не можуть, їм треба місяць-два, щоби просто звикнути…”. Оксана Чубар — адвокатка, й вона допомагає військовим, ветеранами, сім’ям загиблих та зниклих безвісти. Теж розповідає, як важливо “побудувати місток” до ветеранів. “Проблема починається з того, що хлопці не хочуть нікуди звертатися”, —  каже вона, —  “до мене звертаються або дружини, батьки, або діти. Найперше, що я хотіла б запровадити — щоб не треба було йти в ЦНАП чи куди й добиватися своїх пільг. А щоби їм телефонували, запитували, що потрібно, озвучували які є можливості. Бо ветерани не знають, що можна стати на біржу на ті три місяці. Чи що є  чудові програми, щоб перекваліфікуватися, здобути іншу освіту”.

Профорієнтаційні тренінги, за словами Оксани Чубар, для ветеранів найцікавіші.  “У мого чоловіка вища юридична освіта, то йому нецікаво, але багато хлопців дуже цікавляться”, — пояснює вона, — “і ще просять, щоби були окремо тренінги щодо соціальних пільг та пенсійних виплат. Бо коли починають щось оформлювати, то стикаються з купою проблем”.

Тому важливо, щоб громада забезпечувала юридичну та психологічну підтримку. І звісно, щоб ветерани мали свій простір. “Коли вони зустрічаються з побратимами, то дійсно відпочивають”, — каже Оксана, —  “ім треба поспілкуватися, позгадувати. Тому добре, що в нас тепер є такий простір. Ми робимо загальне оголошення і хто бажає — ті приходить. Далі починає працювати “сарафанне радіо”. Хтось розповідає: “Було нормально”, потім приводить зі своїх ще когось. Це треба продовжувати”.

Проєкт впроваджується Міжнародною організацією з міграції (МОМ) у партнерстві з Громадською організацією «СТАН» за фінансування Міністерства закордонних справ Німеччини.